Грюкнув на залізних дверях засув. Наглядач відступив убік, пропускаючи до камери людину в цивільному. Невисокий, худорлявий чоловік пильно оглянув Андрія і, якось дивно посміхаючись куточками тонких вуст, присів на запобігливо принесений наглядачем стілець.

— Залиште нас, — кинув через плече.

Наглядач вийшов і причинив за собою двері.

— Андрій Гаркуша? — привітно спитав чоловік.

— Так… Я Гаркуша… Андрій.

— Це ваше справжнє ім'я?

— Справжнє… — відповів Андрій, дивуючись: чого це його перепитують, коли вже все про нього знають. Проте чоловік знову зламав губи в посмішці й сказав:

— Тоді давайте знайомитись. Я — Корбець, слідчий з особливо важливих… Міністерства внутрішніх справ… Семен Гурійович…

— Ви з Києва? Від генерала… — не стримав радості Андрій.

— Так… Мені доручено вести вашу справу.

— Справу? — Андрій відчув, як стислося серце. — То на мене вже заведено справу?

— А ви вважаєте, що до того нема підстав?

— Але ж я… Мене… Генерал Семеняка…

— Одне другому не шкодить…

— Не розумію?

Слідчий якось дивно посміхнувся і зиркнув на Андрія поверх своїх масивних рогових окулярів. Очі і цього чоловіка мали властивість мінятися в залежності від того, як він дивився: через скельця а чи повз них.

— Гм… Семеняка… Добре, що ви самі згадали про нього. Проте до цього ми ще повернемось. А зараз дозвольте поставити вам кілька запитань…

Ввічливий тон, інтелігентні манери і це посмикування куточків вуст, що мало означати посмішку, не віщували нічого доброго. Андрій уже мав досвід і зразу зрозумів, що то лише професійні навички і аж ніяк не щирість.

— Отож, запитання перше. Нам відомо, що ви закінчили американську розвідшколу в Зальцкаммергуті. Які завдання шпигунського характеру ви отримали від ваших шефів?

— Я про це докладно написав…