— Нам з вами, молодий чоловіче, доведеться добре попрацювати, аби довести вашу непричетність. Я бачу, ви людина щира, і тому ставлю вам пряме запитання. Чи не думаєте ви, що ваші американські шефи використали вас, так би мовити, на темні очі?
— Ні, я так не думаю!
— А як ви думаєте? — слідчий знову глянув на Андрія поверх окулярів.
— Я думаю, що все це — маячня, фантазії… та й годі.
— Здатність фантазувати — не остання якість справжнього розвідника. А ви, я бачу, мали справу з професіоналами високого гатунку.
Андрій розхвилювався. Розумів, що перш ніж зустрітися з ним, цей слідчий усе добре продумав і зараз крок за кроком утягує його в якусь пастку, поставлену не лише на нього, Андрія Гаркушу. У цій підлій грі він тільки пішак.
— Молодий чоловіче, раджу вам зізнатися, — промовив Корбець. — Слідство врахує ваші щиросердні свідчення і, можливо…
— Мені нема в чому зізнаватися. Я написав правду.
— Ви певні? А раптом щось забули, суттєве для…
— Для чого?
— Для справи, звичайно… Особисто вашої справи… Не забувайте, ви прийшли звідти як професійний, вишколений шпигун. Одного цього досить, аби дати вашій справі логічний хід. Логічно і те, що ви звільнили Леміша і надали йому можливість утекти з дому лісника Яцківа.
— Як я розумію, ви шукаєте лише логіки, абк виправдати вже готове рішення. Ви з цим сюди приїхали…
— Я приїхав до вас не в гості — виконую особисте доручення генерал-лейтенанта Мешіка.
— А хто такий Мешік?
— Нині міністр внутрішніх справ УРСР.
— То виходить… коли я не помиляюся, генерал Семеняка його заступник. Мені говорили, що він заступник міністра…
— Бачу, за час вашого перебування в підпіллі ви таки відстали… Семеняка був заступником міністра державної безпеки. Але вже нема ні того міністерства, ні тих, хто його очолював.
— Як то нема? — скочив на рівні Андрій.
— Після смерті Йосифа Віссаріоновича Сталіна сталися суттєві зміни. Утворено міністерство внутрішніх справ. Його очолив Лаврентій Павлович Берія.
— А Семеняка?! — вихопилось у Андрія. Слідчий розсміявся, і цього раку досить щиро.