В кінці алеї з'явилася постать. Жінка поволі рухалась їм назустріч. Заклопотана своїми думками, вона не помічала нікого і, тільки порівнявшись з Андрієм, підвела очі. Вони впізнали одне одного, але не зупинились, не привіталися. Кроків за десять Андрій не витримав, озирнувся. Жінка клала на могилу гвоздики, що були у неї в руках. «Патриція! Ні, він не помилився — це вона!»

— І чого вона ходить, — з відразою промовив Віллі. — Звела чоловіка в могилу, а тепер ходить, квіточки носить, вимолює у бога прощення…

— А хто вона? — раптом запитав Павло.

— Американка, росіянка, хто її розбере. А загалом порядна… Працювала в Сі-ай-сі, була приставлена до Тодора, а тепер от хазяйка «Сен-Готарда», є у нас на Ляймі така сумної слави корчма…

— А Дайн — Рябчук? — стрепенувся Андрій.

— Давно в раю…

— Хто ж це його?..

— Тодор… Він один повстав проти них… А коли боротись було несила…

Вони зупинилися в кінці алеї біля непоказного, сірого надгробка з написом російською мовою: «Федор Крайниченко».

На камені лежали свіжі гвоздики.

Андрій зняв з голови капелюха. Важкий камінь, що був на могилі, видався йому легшим за той, який усі ці роки носив на серці. Прагнув дістатися сюди в надії полегшити душу. З лабіринту, в який кинуло їх життя, вийти пощастило йому одному. Друзі, щирі, випробувані, залишились десь там, у минулім часі, на тернових стежках долі. Серед їхніх могил ця була — найдорожчою. До неї йшов, як на сповідь.

Вони з Крайніченком належали до того багатостраждального покоління, яке винесло на своїх плечах війну і пов'язані з нею лиху біду і горе, яке більшу частину життя існувало в атмосфері страху перед ідолом, котрого саме собі створило.

«Так, товаришу майор, саме так воно було. Це та правда, з якою я тепер живу, з якою житиме твій син. Уже без тебе ми подолали період ерозії сталевих ідолів, переболіли втратами громадської совісті… Тепер нам треба працювати на реабілітацію, і не тільки тих, хто безневинно страждав по таборах і тюрмах, як твій батько, і навіть не таких, як я, кому випало пройти не одне, а цілих два пекла — гітлерівське і сталінське, нам треба допомогти реабілітуватися цілому суспільству перед його власною совістю.

Друже мій вірний, я прийшов сказати тобі, що жива на землі вища справедливість і, значить, варте житя людське всієї відданої за нього ціни».

Стояли мовчки.

Професор Дервіль опустив на груди важку непокриту голову. Йому було що згадати — і в часі поневіряння з Тодором по концтаборах, і у післявоєнному часі, коли він, ризикуючи життям, допомагав другові, переправляв його листи на Батьківщину. Мабуть, про ті листи думав зараз і Віллі Тегарт.