— Уб'єте, знаю. На те вас тільки й стане… — мовив Андрій. Він був на диво спокійний, навіть байдужий до того, що зараз насувалося на нього. Ця зустріч ніби враз підвела риску під усім його життям. Далі вже говорив не Турові, а тим, хто ховав за ковдрами обличчя. — Ще одна смерть! Хіба їх мало на вашій совісті… А чого досягли?

За ковдрами наростала важка ворожа хвиля. Ненависть, злоба, брудна лайка все вище піднімались на її гребінь. Здавалося, ще мить — і на нього кинуться, накриють ковдрами й роздеруть, пошматують, задушать, проте він говорив:

— Шукаєте слави героїв… Не та вас чекає слава, хлопці… Нема на Україні спротиву, підпілля…

Тур раптом схопив його за барки. Тріпонув, стис коміром фуфайки горло.

— Все сказав?! — захрипів у обличчя. Андрій мовчав. Йому не було чим дихати. — А тепер молися, падло совітське!

— Зупиніться! Зупиніться, пане зверхнику! — почувся голос писаря. — Там комісія… Вони йдуть… Зупиніться! Ще встигнете з тим…

Тур з такою силою жбурнув Андрія від себе, що той дістав потилицею підвіконня. В голові сипонуло іскрами і згасло. Мало не втратив свідомість. Коли підвівся, у бараці вже нікого не було, лише на сусідніх постелях валялися зім'яті ковдри. Потилицю пекло вогнем. Помацав — на пальцях лишився слід крові. Помалу вибрався на ліжко. Ліг на бік, насунув на очі шапку. «Тепер вони порішать мене при першій нагоді».

Втома накочується з валами болю, за ними поволі підступає сторожкий, хворобливий сон. Все туманиться, пливе, провалюється в ірреальність, і він уже бачить кабінет — довгий і чомусь темний. У простінку, над лискучим полірованим столом, — портрет Сталіна, в позолоченій рамі, перевитій чорним, траурним крепом. На вікнах — важкі штори, крізь які майже не проникає світло похмурого, набряклого дощем неба. Перед портретом стоїть він, Андрій Гаркуша. Хтось ніби стежить за ним. Оглядається… В тому ж кабінеті, за столом засідань, сидить Мешік. Новенький мундир, розшиті золотом генеральські погони, смужки орденських стрічок, а обличчя нема. Вже мав можливість звикнути: слідчі спрямовують світло на того, кого допитують, а самі ховаються в тінь. Але то слідчі, а тут міністр. Чого йому ховати обличчя? Озирається: в кабинеті — слідчий Корбець.

— Кого привів, Корбець? — чується з тіні хрипкуватий голос.

— Це той, що прийшов з Мюнхена до Семеняки з інструкціями американського розвідцентру. На псевдо — Максим.

— А-а… Підійдіть ближче. Он ти який! — на папери падають окуляри, а нервові пальці вже відкручують кришечку флакончика. Генерал поволі нюхає, потім неголосно наказує: