Павло Крайніченко ще не встиг звикнути до пасажів, якими час від часу вибухав професор Дервіль. Його трохи бентежила манера цього чоловіка висловлювати свої політичні міркування. Здавалося, не існувало перепон, здатних стримати цей гасконський темперамент.

— Ви тільки погляньте, Андре! Погляньте, що пишуть! — Дервіль гортав місцеву газету. — Таємниця австрійського озера Топліц спливла на сторінках швейцарської «Блік»! Якийсь пан Струк із Кіля продав фальшиві англійські банкноти, з тих, що були заховані на дні озера, вартістю 15, 20 і 50 фунтів, підроблені, як тут сказано, спеціалістами Гіммлера! Ну, як?!

— Я завжди цінував ваш гумор, професоре, — сказав, посміхаючись, Андрій.

По Розенгеймерштрасе, Аубер і Розен під'їхали до Перлах-Кранкенхауз. Колись цей цвинтар був на далекій околиці міста. Поруч виблискував Гахінгер Бах — очисний канал, проритий в долині невеличкої річечки. З його набережної зайшли у високу браму, увінчану католицьким хрестом.

Могили тислись одна до одної, напираючи громаддям черного мармуру на поодинокі кущики вічнозеленої жимолості. Старі дуплисті клени засипали цвинтар волотом опалого листя. Тут уже давно не ховали. Написи на хрестах і пам'ятниках свідчили, що лише війна на деякий час прочинила браму цієї тихої обителі.

— Як ми отримали вашого листа, я об'їздив уві кладовища, — розказував. Віллі. — Прізвище Крайніченко не значилось у жодній цвинтарній книзі. Почав було втрачати надію, та якось Фреді порадив звернутися до магістрату. І тільки там, у бухгалтерському звіті похованих на державний кошт, знайшов…

Вони йшли, ступаюча по хрускотливому золоту. Сонце пряжіло у верховітті й спадало їм під ноги разом з тихим летом поодинокого листя. Навколо тиша і спокій. Навіть гуркіт міста, що хлюпає у кам'яні стіни, чується тут приглушено, відсторонено. Пристрасті, якими переймаються за життя люди, здаються тут чимось дріб'язковим, непотрібним. Однак то тільки так здається. Пильне око помічає і тут протиріччя, які навіть і смерть нездатна примирити, бо все лишається у спадок живим. Ось лежить під гранітним надгробком кайзерівський генерал Гофман. Той, що мордував у вісімнадцятім повсталу Україну, а потім залив кров'ю Баварську робітничу республіку… Поруч — солдат, отруєний газами при Вердені… А далі — гітлерівський фельдмаршал Рейхенау, розбитий на Дону; і ще кілька могил з орлами, що тримають у пазурах свастику. «Не кладовище, а урок історії», — думав, йдучи повз ці мармурові, бронзові, гранітні витвори цвинтарної архітектури, Андрій. Історія — наука точна, хоч декому таке твердження і може видатись парадоксальним. Відтоді, як вона стала його фахом і пристрастю, він намагається довести саме цю істину.