Аудієнція закінчилася, провідники пішли з кімнати, а Бовкун упав на ліжко й пролежав, занурившись лицем у подушку, аж поки стемніло. Про що він думав, чим мучився, все те так і лишилось для Андрія невідомим.

В ілюмінатор літака несподівано зазирнув рогатий місяць. Андрій притулився лобом до скла. Під крилом пропливали чи то гори, чи якісь пагорби. «Невже Карпати?!» Він ніколи не бачив Карпат із землі, не те що з неба. Серце розходилося в грудях. «Прилетіли! Оце аж тепер починається! Зараз Ромер стане до дверей і почне викидати їх з літака в чорну імлу, що поволі текла під крилом. Та раптом якийсь незрозумілий грім прокотився у них над головами. «Кондор» ніби в розпачі похитав крильми, ковзнув на кількасот метрів донизу і, відхиляючись від курсу, ввійшов у крутий віраж. Через якусь хвилину гуркіт повторився. Тут Андрій помітив винищувача, що ледве не сідав на «кондора». Хтось у темряві перелякано скрикнув: «Зірки! Червоні зірки!» Андрій дочекався, поки винищувач, що невідступно кружляв на «кондором», наблизиться. Чекав з нетерпінням і радісним, мстивим відчуттям. Так і є! Зірки! їх неповороткий транспортний літак примушують іти на посадку. Як несподівано й просто все закінчується! Внизу радянське місто, радянський аеродром. «Кондор» уже не вирветься, і за кільканадцять хвилин усі вони стоятимуть перед працівниками радянської контррозвідки. Але як прожити ці хвилини, щоб не розірвалося від радості серце, щоб ніхто з цих трьох переляканих на смерть бойовиків до часу не помітив твоєї радості? Бо того й гляди якийсь Лис а чи Мара, шаленіючи від безсилля, розрядить у тебе пістолетну обойму або чого доброго примусить розгризти зашиту в комір сорочки ампулу з ціаністим калієм.

А тим часом «кондор» уже випускав закрилки і заходив на освітлену вогнями посадочну смугу. Ще хвилина, і ось уже котяться бетонкою колеса, а поряд мчать машини з солдатами. Літак скрегоче гальмами і зупиняється. Мить нелюдського напруження. В темряві скрикує Шпинь. І раптом гучна команда Ромера: «Всім сидіти на своїх місцях!»

Тієї ж миті спалахує світло, і всі бачать плечисту постать Ромера, що з пістолетом у руці стоїть біля дверей. Але чому він цілиться у своїх, а не в бік дверей, які тим часом відчиняє його ліва рука? Чути лайку солдатів, що лізуть до літака з автоматами напоготові:

— Вихаді! Мать вашу!.. Па аднаму вихаді!

Першого на бетонку викидають Шпиня, потім сотника. Андрій поволі підводиться і йде до дверей, залишивши свого автомата на місці, де сидів, однак його грубо хапають за підняті догори руки, викручують їх назад і штовхають у двері. Він падає.