— Чи не забагато ти філософуєш?

— Звісно, я ще пофілософую перед прокурором, перед судом, перед взводом солдатів, призначеним для виконання вироку, хоча ні, таких скоріш вішають, як ти гадаєш? Авжеж, організували мені одну смерть, красиву, зразково-показову, для наслідування, можете організувати й другу, теж показову, для острашки, обидві будуть фальшиві, я лишуся десь посередині, і тут уже нічого не вдасться виправити, Каролю…

— Хвилинку. То це ми тобі організували смерть, я і хто там ще? Чи не переплутав ти чогось?

— Не переплутав, Каролю. Хіба не ви ставили квіти під цією дошкою, під цим почесним надгробком? Коли я прийшов сюди вперше, там стирчали якісь дурні айстри, хіба не вам марилося, що ця вулиця повинна носити ваше ім’я? Але річ навіть не в цьому, ви — це щось більше, ніж ти і твої особисті мрії, ще комусь навіщось були потрібні цей приклад, символ, легенда, — коли потрібна легенда, а для цієї легенди потрібна смерть героя, то легенду створюють, та й край, героя умертвляють, як у романі, не заради правди, а задля повчання; я це чудово розумію, дуже добре розумію необхідність вивісок і легенд, які можуть служити добрій справі, прекрасній і справедливій справі, але дозволь мені серед усього цього спробувати знайти притулок для моєї скромної істоти…

— Хвилиночку. Ти хочеш притулитися, але де, в якому місці? Хіба справи, назвімо це так, не зайшли надто далеко, хіба, кажучи об’єктивно…

— Так, об’єктивно я ворог, навіть бандит, якщо комусь подобається таке визначення. Об’єктивно я опинився по той бік, таки правда, але це тягне за собою певні наслідки, от хоча б те, що мені зовсім не обов’язково мислити об’єктивними категоріями…

— Ти, мабуть, розумієш, що означає твоя присутність тут.

— Розумію, але, будь ласка, не хвилюйся, Каролю.

Моя присутність означає не більш і не менш, як тільки те, що я не здох у ярузі під Мураєм, аж ніяк не наперекір легенді, а просто собі вцілів, от і живу. Означає тільки це, і більш нічого. Є ще деякі тонкощі, наприклад, такі: секретареві повітового комітету ППР доведеться або переховувати ворога, або виказати брата. Те й те буде, певне, досить паскудно, а може, й страшенно важко, я згоден; але не мені вирішувати, за мене вже вирішили, вирішив штабний писар чи хтось там ще, не знаю до ладу, хто саме, мої наміри тут не мали значення. Сам кажеш, приходили до тебе емісари, яких я зовсім не посилав, яких і на очі не бачив, що ж тут говорити про мої наміри; я просто існую, існую, та й годі, але якщо згідно з укладеною без мене угодою мене не повинно бути, то мене треба ліквідувати.