А він усе шукав синів, поки не знайшов мене. Матус був трохи не пророком, я хотів забрати його з собою, але він сказав: «Нікуди не піду, а ти своїх не знайдеш, смерть знайдеш». Його пророкування справдилось наполовину, своїх я не знайшов, а ті, кого знайшов, були вже не свої; того прокурора, що виручив взвод у Ступольні — дивуєшся, звідки мені відомо, але ж цей випадок набрав розголосу не тільки у вас, — знаю я того прокурора, він дуже швидко пішов угору, він був перший, на кого я натрапив, такий лисуватий, в окулярах, типовий канцелярист, бачиш, це той самий, він перший трапився мені після моєї смерті, він перший мені не повірив, не йняв віри, що я живу, існую, та я на нього за те й не ремствую, це мужній чоловік, але сюди я теж прийшов не для того, щоб когось розжалити, щоб випрохувати право на самого себе, на власне життя, якого ні в кого не вкрав, я прийшов тому, що втомився.

— Шкода, що так пізно прийшов.

— Хіба не краще пізно, ніж ніколи? Зрештою, раніш мене теж ніхто не чекав, нікому я не був потрібен живий, я був потрібен як покійник. Мені хотілося зберегти вам ваше переконання, що я не існую, не хотілось, щоб пішла намарне ота ваша жалоба, але, як тобі відомо, мої наміри… Того дня, коли я опинився тут, перед цими айстрами, перед цим надгробком, я мав тисячу різних намірів, аж до того, щоб вас повбивати і вам поставити надгробки, не липові, а справжні, була ще думка плигонути з мосту у Варту, але з чималою каменюкою в пазусі, щоб мене вже не знайшли, щоб підтвердити легенду про себе остаточно й безповоротно. На жаль, я не зробив цього. Це було б красиво, ах, як красиво — принести себе в жертву до останку. Задля власної посмертної слави, задля вашого спокою, на кілька місяців затьмареного жалобою, яку потім замінила гордість, ну, і для того, щоб стати гарненьким орнаментом у куточку цієї сторіночки нашої історії, знаряддям пропаганди, красномовною вивіскою; я повинен був тоді знищити себе, але не вчинив цього і не знаю, чи могла б якась людина із здоровим глуздом зробити інакше.

— Ти повинен був увійти, та й годі. І більш нічого.

Магда мешкала тоді на мансарді, там, де тепер Ксавера, ця котяча мати. Магда казала, що вночі хтось ходив коло будинку, а ми їй не повірили. Потім вона боялась там спати сама. Ти повинен був увійти, ступити лише один крок.

— У тебе нема ніякісінької уяви. З’являється покійник. Звичайний собі покійник — то ще півбіди, всі б полякались, почали хреститись, мовляв, це привид, а потім зраділи б. Але покійник-герой, покійник-легенда?

Це було б страшенно смішно, смішно на все життя, моє, ваше і взагалі: «Вони, оті червоні, навіть воскресають!»