— Не провокуй, Бартеку, не провокуй.

— Ти на диво прямолінійний, брате, — а втім, може, не слід тебе так називати, — по-твоєму, коли хтось думає інакше, ніж ти, це вже провокація. А це просто ситуація.

Ми залежимо від ситуації і відповідно до неї виявляємось то героями, то провокаторами.

— Це нахабство і цинізм. До чого ти дійшов…

— Цинізм? Можливо. Тільки в такому становищі, як наше, це нічого не значить і нічого не пояснює. Я цинічний і нахабний, колись був сентиментальний, бував і як вогонь, пам’ятаєш, що казала мати…

— Матері не займай…

— Ого, вже заговорило почуття власної вищості. Та дарма. Можеш мене називати не тільки циніком. Можеш назвати мене, наприклад, виродком, зрадником. Можеш не вірити, що це не я підіслав емісара з твердими халявами, який так налякав Магду, — співчуваю їй, бідолашній, — можеш вживати різні слова й означення. Але я, бачиш, нікого не зрадив, не запродав ніякої ідеї, не так просто чинять зраду, як уявляється це суддям та прокурорам; коли добре поміркуєш, не станеш заперечувати: не так-то легко вмерти, не так-то легко зрадити…

— Невинна овечка. Зараз почнеш розказувати, як тебе скривдила доля. Ти був безсилий проти неї, нічого не міг вдіяти, анічогісінько. Умертвили тебе, відняли право на життя, позбавили всього, дівчину забрали…

— Магди не займай.

— Заговорило почуття власної вищості? Мій любий, твоя вищість тут уявна, коли як слід подумаєш, не станеш заперечувати. А філософуванням, співчуттям нікого не одуриш. Мене принаймні не заморочиш. В одному помиляєшся, мій любий, — зовсім не так важко зробити те, що ти говорив, ну, виказати брата. Зовсім не так важко відплатити ворогові, коли знаєш, що йдеться не про гру в карти, а про те, що ти так гучно назвав справою, не так важко, коли сам підставляв себе під кулі, коли знаєш, на що здатний ворог і чого домагається, коли бачив спалених живцем…

— Я їх бачив більше, ніж ти. Але не в тім річ. Можеш зараз же подзвонити в держбезпеку, я не опиратимусь, набридло опиратися.

— Як ти це собі уявляєш?

— Не думай, що я прийшов шукати жалощів, співчуття. Хай тебе не вводить в оману моя борода. Не їдять мене воші, а борода тому, що той, хто врятував мене і насміявся з легенди, був з бородою, геть зарослий.

Говориш про спалених живцем і про всякі страхіття торочиш, Каролю, ніби нагадуєш ксьондзові молитву або чортові — пекло. Мій рятівник, по-твоєму, був несповна розуму. Але то було не якесь там звичайне божевілля.

В нього вбили спочатку одного сина, потім другого, потім третього, більше синів він не мав. Жінка його тяжко захворіла і все казала Матусові, що, як він приведе до неї котрогось із синів, вона одужає. Але то не був ні шантаж, ні провокація. Матус ходив по бойовищах і шукав синів, та не знайшов, і його жінка померла.