П’яниця. Оточений босотою, грабіжниками найгіршого гатунку, погано навченими свого ремесла. «Блискарі»!

Чиста комедія — «блискарі», ти навіть не уявляєш, як це смішно й жалюгідно…

— Тобі хочеться неодмінно образити мене, — сказав Блиск примирливо.

— Анітрохи. Але ж і я можу мати свої погляди, так само, як і ти. Ти борешся за свободу пожежами.

— А що ти робитимеш?

— Доведеться щось робити, коли вже я тут. Ти це хотів сказати?

— Приблизно.

По довгій, дуже довгій паузі Бартек промовив:

— Ти — «президент», а я буду «резидент», згода?

Як «резидент» Блиска він подався на Куяви, у Бжеськ, де жила «президентова» подруга. Відніс листа, не розпечатав по дорозі, чесно вручив адресатці; то була гарненька жіночка років під тридцять, наївна й бідова; жила вона в якомусь чудернацькому будиночку з маскаронами на фасаді й сама чимсь нагадувала ці маскарони, але була справді вродлива, маскарони теж можуть бути гарні. «Ви мені подобаєтесь», — сказала вона, прочитавши листа. «Ви мені теж». — «Ваша легенда — просто краса». — «Хіба ж вона зрівняється з вашою красою?» Потім він перестав відповідати на її запитання, спершу вона образилась, трохи згодом повеселішала, наливала йому якесь пекельне питво з ангельською назвою, а він дивився на своє відображення в чотиригранній пляшці й подумки говорив сам із собою, а пляшка правила ніби за мікрофон: «Репатріант Болеслав Новак міг би тут лишитись, пожити в претензійному будиночку з маскаронами, хай недовго, бо Модест знов напав би на його слід, але річ навіть не в тому, скільки б це тривало, це було б краще, приємніше, аніж нидіти в наметі Блиска; вона не схожа ні на Магду, ні на чорнявку Ванду зі Щеціна, що мріяла про заміжжя; її навіть не запам’ятаєш, у пам’яті зостануться тільки маскарони, але вона вродлива, чепурненька, можна було б тут пожити трохи, кожному дозволено жити, а тут життя мало б гостріший смак; тонка сукня облягає стан цієї кралечки, жінки без обличчя чи, певніше, з обличчям маскарона, сукня хоч і не прозора, але підкреслює розкішні форми, пухлявість надить, все обіцяє успіх. Типово солдафонські думки. Але пора вертатись, треба бути порядним у стосунках із Блиском, Бартек-Болеслав Новак ще ніколи не був непорядним».

Потім він виявив, що ця порядність у стосунках з Блиском має якийсь неприємний відтінок: боязнь, бо ж страхом цього не назвеш. Бартек не вважав себе та й справді не був боягузом, це не викликало сумніву.

— Ти мені дуже подобаєшся, — сказала вона на прощання.

— Це добре. Це теж дуже важливо, розумієш?

Блиск, на подив Бартекові, не поцікавився, як проходила і які наслідки дала його подорож. Похмурий і зосереджений, він сидів над пошарпаною й немилосердно почерканою штабною картою.