— Навіщо ти возив кудись лікаря?

Пауза, сопіння, наче телефонна трубка захлинулась.

— Ти що, п’яний, Каролю?

— Та ні, звідки ж? Але я й сам вскочив у такий клопіт, мабуть, неуважно слухав тебе, пробач! До речі, може, завтра, тобто вже сьогодні, я затримаюся вдома, зараз ще не скажу, що за клопіт, але ти дізнаєшся, напевно дізнаєшся, може, завтра чи позавтра, твоя правда, кожна новина повинна влежатись, отже, я затримаюсь, а втім, може, й ні. Хворий? Анітрохи. Виходить, ти в курсі, ага, бачиш, добре, що нагадав, з цими комітетами — ніяких змін, спільні виборчі комітети всюди, в кожній гміні, обов’язково, адже йдеться не про те, щоб чисто формально додержуватись інструкції, ти ж знаєш, я не тупий формаліст, але річ у тім, що в деяких селах, особливо на півночі, людовці слабкі, дуже слабкі, легальна адвокатська опозиція віджене їх від урн. Що? Урни? Були донесення, що готуються напади на урни з бюлетенями? От бачиш, тим паче комітети повинні бути численніші, не кажучи вже про комісії; пепеесівців на селі мало, сам знаєш, ми повинні держатися головним чином з людовцями, не допустити ніякої ізоляції, всюди блок трьох партій, всюди.

Ох, як болить голова…

Смоляк не повісив трубку, тільки відклав її, чути було його кроки й розмову віддалік з кимось, видно, дуже схвильованим, потім Смоляк вернувся до телефону.

— Нова халепа. В лікарні. Ти, Каролю, вранці не гайся, треба бути там якомога раніше.

— В лікарні?

— Так. Після вбивства лікаря персонал страйкує.

Хочуть покинути роботу, мовляв, почали з лікаря, а потім повбивають і їх усіх.

— По-вби-ва-ють?

— Чого ти так дивуєшся? Це тільки привід. Хтось там каламутить воду, вибравши слушний момент. Чеслав каже, там було повно зелених прокламацій Миколайчика.

— Він мені про це нічого не сказав.

— Не встиг. Завтра ти повинен там бути, тобто сьогодні.

— Буду, звичайно, буду, хай йому біс!

— Слухай, ще одне. Тобі це слід знати. Вони припинили провокації, пов’язані з ім’ям твого брата, Бартека. Це добре, правда?

Добре чи погано — такої проблеми вже не існує. Є тільки факт. Базікають про це чи ні, не має вже ніякого значення, так чи так всі ці справи треба з’ясувати й кінець кінцем розв’язати. Магда все дивиться в стелю і водночас не дивиться, адже ж не можна дивитись крижинками. Чи думає вона про щось? Вона ж знає, що Кароль віддасть Бартека в руки Смоляка, вона знає це й тому перестала думати, думки її заціпеніли, навіть не слухала його розмови зі Смоляком. А може, Магда помиляється? Ото ще дурниця! Вона ніколи не помиляється в тому, що стосується його. Боже, який же це похмурий будинок, все тут неначе намальоване невправною рукою художника-аматора, все якесь перекошене, від ветхих віконниць і до груби, де зловісно поблискує вогонь, бридка старість шкірить зуби, гучно клацає ними, чи, може, то вітер гримить відірваною бляхою на даху, зрештою, байдуже, тепер уже все одно.