— Um neun Uhr. Unterschrift. Ти знаєш, що це таке Unterschrift, мавпо, це — підпис.

— Ну й йолоп! Отже, підпис: оберст Шредер, теля, Маєш? Повтори.

— Оберст Шредер, теля.

— Добре, бараняко. Хто прийняв телефонограму?

— Я.

— Чорт тебе побери, хто це я?

— Швейк. Буде ще щось?

— Слава тобі боже, вже нічого. Але тобі годилося б називатися Ослом. Що у вас нового?

— Нічого. Все по-старому.

— А ти й радий, правда? У вас, кажуть, там когось прив’язували?

— Денщика пана обер-лейтенанта. Зжер його обід. Не знаєш, коли їдемо?

— Знайшов що спитати! Цього й сам дідок не знає. На добраніч. А блохи там у вас є?

Швейк відклав трубку і почав будити фельдфебелярахівника Ванека. Той скажено відбрикувався, а коли Швейк почав його торсати, вдарив його в ніс. Потім ліг долілидь і в усі боки хвицав ногами.

Але Швейкові все ж таки вдалося настільки розбуркати Ванека, що той, протираючи очі, нарешті обернувся навзнак і перелякано спитав, що трапилося.

— Власне, нічого, — відповів Швейк. — Я тільки хочу з вами порадитися. Ось тільки що передали телефонограму, що завтра о дев’ятій годині пан обер-лейтенант Лукаш має знову прийти на нараду до пана полковника. Я тепер не знаю, як мені бути. Чи треба бігти й повідомити його про це зараз, чи аж уранці? Я довго вагався, будити вас чи ні, ви так гарно хропли, але потім подумав, що ж тут такого, треба ж порадитися…

— Ради бога, дайте мені поспати, — застогнав Ванек, позіхаючи на весь рот. — Підете туди аж уранці, а мене не будіть!

Перевалився на бік і тієї ж миті заснув.

Швейк знову підійшов до телефону, сів, поклав голову на стіл і почав дрімати. Пробудив його дзвінок.

— Алло, одинадцята маршова рота?

— Так, одинадцята маршова рота. Хто там?