— Ти кинеш цю курку чи ні, тварюко? — заверещав надпоручник Лукаш, ударивши Швейка паперами по руці, в якій той тримав небіжку. — Подивися на цей протокол. Бачиш, тут чорним по білому: «Цим припроваджується піхотинець Йозеф Швейк, згідно з його зізнаннями, ординарець тієї ж маршової роти… за злочинний грабунок…» А тепер ти, мародере, гієно нещасна, будеш мені говорити… ні, я все ж таки коли-небудь тебе вб’ю — вб’ю, розумієш? Ну, відповідай, ти, йолопе, бандите, як ти міг так низько впасти?
— Насмілюсь доповісти, — привітно сказав Швейк, — тут якесь непорозуміння. Коли я дістав ваш наказ роздобути десь або купити на обід щось смачне, то почав міркувати, яка лагомина найсмачніша. За вокзалом узагалі нічого, крім кінської ковбаси та сушеного ослячого м’яса, не було. Я, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все добре зважив. На фронті людині треба мати щось дуже поживне, щоб можна було краще зносити воєнні злигодні. Я хотів зробити вам
— Юшку з курки, — повторив за ним надпоручник, схопившись у відчаї за голову.
— Так, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, юшку з курки. Я й цибулі купив, і п’ятдесят грамів локшини. Ось тут, будь ласка, все. В цій кишені — цибуля, а в цій локшина. Сіль є в канцелярії, перець також. Лишилося тільки купити курку. Ото я й пішов за вокзал до Ішатарчі. Це, власне, село, куди йому там до міста, хоч на першій вулиці й написано: «Місто Ішатарча». Пройшов я однією вулицею з садочками, другою, третьою, четвертою, п’ятою, шостою, сьомою, восьмою, дев’ятою, десятою, одинадцятою, аж до кінця тринадцятої вулиці, де за останнім будиночком починалися луки. Там гуляли кури. Я підійшов до них і вибрав найбільшу та найважчу, — будь ласка, погляньте, пане обер-лейтенанте, саме сало, навіть і оглядати не треба, з першого погляду видно, що їй, напевно, підсипали як слід зеренця. Ото я її взяв на очах у всіх, вони мені там щось по-угорському гергочуть, а я тримаю її за ноги і питаю то по-чеському, то по-німецькому, кому належить ця курка, я, мовляв, бажаю її купити. Коли нараз із крайнього будинку вибігає чоловік, за ним жінка. Чоловік почав мене лаяти, спершу по-угорському, а потім по-німецькому, буцімто я в нього серед білого дня вкрав курку. Я сказав, хай він на мене не кричить, бо мене послали купити курку. Я розповів йому, в чому справа. А курка, яку я тримав за ноги, раптом почала бити крилами. А як я її тримав зовсім легенько, то вона смикнула мою руку вгору і хотіла сісти своєму панові на ніс. А дядько почав репетувати, що я буцімто тріснув його тією куркою по пиці. А та жінка без упину щось вийойкувала і гукала до курки: «Ціп, ціп, ціп, ціп». Тут якісь йолопи, не знаючи, про що йдеться, привели патруль гонведів, і я сам запропонував їм піти зі мною до комендатури вокзалу, щоб моя невинність випливла, як олія наверх води. Але з паном лейтенантом, що там чергував, не можна було дійти згоди, хоч я його й просив запитати вас, чи правда, що ви мене послали купити якусь лагоминку. Він іще й вилаяв мене і наказав замкнути пельку, бо, мовляв, по моїх очах видно, що за мною гілляка з доброю мотузкою плаче. Він, мабуть, був у дуже поганому гуморі, коли вже сказав, що начебто таким мордатим може бути лише солдат, котрий грабує і краде. На станції, каже, є вже багато таких скарг. Наприклад, позавчора десь недалеко від вокзалу зник у когось індик. А коли я йому на те сказав, що ми позавчора були ще в Рабі, він відповів, що він на такі виправдання чхати хотів, отож і відіслали мене до вас. Іще там на мене розкричався один єфрейтор, бо я його не помітив, чи я, мовляв, не знаю, хто переді мною стоїть. Я відповів, що він єфрейтор, якби його перевели в команду єгерів, то був би начальником патруля, а в артилерії — обер-каноніром.