Меріем також почула це й спинилась, прислухаючись. За мить до неї підійшов пан Морісон Бейнс, ведучи двох осідланих коней.

Меріем здивовано подивилася на нього. Пан Морісон сором’язливо усміхнувся.

— Я не міг заснути, — сказав він, — і вирішив трохи поїздити верхи, але коли зібрався, то побачив вас, і вирішив, що ви не відмовите скласти мені товариство. Нічна прогулянка верхи, запевняю вас, дуже добра розвага. Ходімо!

Меріем засміялася. Ця витівка припала їй до смаку.

— Гаразд, — сказала вона.

Гансон тихо вилаявся крізь зуби. Ті двоє повели коней до виходу з саду. Щойно вони вийшли з воріт, як завважили коня Гансона.

— Це, певне, кінь того мандрівника, — сказав Бейнс. — Він, мабуть, приїхав побалакати з нашим управителем, — сказала Меріем.

— Пізненько приїхав, правда? — зауважив пан Морісон. — Я б не зважився поночі вертатися джунглями в його табір.

Наче на підтвердження його слів, десь далеко рикнув лев. Пан Морісон здригнувся й позирнув на дівчину, сподіваючись побачити враження, яке справив на неї цей лиховісний звук. Здавалося, що вона його навіть не чула.

Наступної хвилини двоє верхівців уже їхали по залитій місячним світлом рівнині. Дівчина скерувала коня в бік джунглів, саме туди, звідки долинуло рикання голодного лева.

— Може, нам краще триматися трохи далі від того хлопця? — запропонував пан Морісон. — Здається, ви не чули, як він рикає.

— Чому, чула, — засміялася Меріем. — Поїхали туди, подражнимо його.

Пан Морісон вимушено засміявся. Йому зовсім не хотілося виглядати боягузом перед дівчиною, але ще більше не хотілося їхати поночі в гості до голодного лева. Він помацав карабін в кобурі біля сідла, але місяць сяяв так, що цілитися було б дуже незручно, та він ніколи лева віч-на-віч не бачив — навіть удень. Думка про можливу зустріч глибоко занепокоїла його. Звір перестав тепер. рикати. Його більше не було чутно, й помалу Морісон опанував себе. Вони їхали просто в джунглі, за вітром. Лев причаївся праворуч від них у невеличкій западині. Це був старий звір. Уже дві ночі він нічого не їв, тому що не міг більше полювати так вдало, як замолоду, в славні дні юності, коли він наганяв страх на своїх підданих. Дві ночі й два дні його шлунок був порожній, і багато вже часу він живився лише стервом. Він був старий, але й далі лишався грізним смертоносним звіром.

На узліссі пан Морісон спинився. Їхати далі він не мав ні найменшого бажання. Нума, м’яко ступаючи, простував слідом. Вітер тепер віяв на нього й сподівану жертву збоку. Він дуже довго шукав людей, тому що замолоду скуштував людського м’яса, й хоч це було ніщо супроти зебр чи оленя, зате куди легше здобувалося. Для Нуми людина була кволе повільне створіння, якому завжди товаришив, дражнячи чутливі ніздрі царя звірів, запах спаленого пороху й рушничних пострілів.