— Я — Вінницький. Іноді мене ще звуть Япончиком. Може, чули? А це мій ад'ютант… — Япончик зам'явся. — Звіть його Жора Дуб, він не образиться.

Фомін вичікувально мовчав, розглядаючи відвідувачів і стукаючи олівцем по стосу паперів. Обличчя в нього теж було вилицювате, тверде, монгольського типу, з рідкою щетинкою на підборідді.

— Так от, — вів далі Япончик, трохи збитий з пантелику тим, що його ім'я, здавалось, не справило на Фоміна ніякого враження, — я маю до вас серйозну розмову. Останнім часом ви стали дуже брутально поводитися з моїми людьми.

— З якими це «моїми людьми»? — примружився Фомін.

Япончик досадливо насупився:

— Товаришу Фомін, ми не діти! Ви знаєте, хто я, я знаю, хто ви.

— Ну, припустімо, — погодився Фомін. — Далі що?

— Ось я й кажу: ви дуже брутально поводитеся з моїми людьми і коцаєте[10] їх де прийдеться.

— Ми розстрілюємо бандитів, — сказав Фомін. — Поки що мало, недостатньо. Надалі будемо розстрілювати більше.

— Правильно! — Япончик ляснув долонею по столу. — Цілком правильно робите, товаришу Фомін! Це кажу вам я, Михайло Вінницький! Деякі дурні люди думають, що я такий самий, як вони. Безсоромна брехня! Спитайте кого хочете, і вам скажуть: Вінницький ніколи не кривдив бідняків! Вінницький завжди був за робітничий клас і підданий був страшним тортурам у денікінській контррозвідці! І я сказав своїм людям: одне діло — грабувати при білих і зовсім інше діло — грабувати при червоних. Це дві великих різниці! Я не бандит, щоб ви знали! Я екс-про-пріа-тор! — затнувшись на важкому слові, повідомив Япончик. — Революція для мене рідна мати! І якщо тепер хтось візьметься за старе, тому я найлютіший ворог, і нехай їх б'є в саму душу Чека і Особливий відділ! Даю на те свою згоду!

— Уклінно дякуємо! — посміхнувся Фомін. Він усе ще не міг збагнути, до чого хилить Япончик. — Обійшлось би і так якось.

Япончик пропустив це зауваження повз увагу.

— І ось я маю до вас ділову пропозицію! — вів далі він. — Досі я боровся, сидячи в Одесі. Тепер я хочу вийти на простір! Ви, напевно, знаєте, що під моїм командуванням (він так і сказав — «під моїм командуванням») тисячі чоловік. Якщо хочете, я можу зробити з них регулярне військо за Радянську владу! Що для цього треба? Та нічогісінько, пару дрібниць! Один папірець, що я є червоний командир! Решту я беру на себе. Ви матимете бойовий полк з відбірних сміливців! Зброя у мене є, одяг у мене є, авторитет у мене теж є. Дайте папірець, і через тиждень я виступлю на фронт громити білополяків! — Япончик припечатав кулак до столу і відкинувся на табуреті, переможно дивлячись на Фоміна.