І стояв підпис:

«Михайло Вінницький».

«Михайло Вінницький».

Уперше за багато років одесити безпечно гуляли ввечері. Люди Япончика патрулювали по місту, охороняючи порядок.

Та рівно о другій годині ті ж самі патрулі почали роздягати запізнілих городян.

— Уже дві години, де дисципліна?! — обурювались вони, витрушуючи з пальта якогось легковажного гультяя.

ЧК і Особливий відділ Червоної Армії опублікували спільну постанову: надалі нальотчики, що їх застали на місці злочину, будуть розстріляні без суду й слідства. Ніякої пощади бандитам, що тероризують мирне населення Одеси!..

Облави на Слобідці та Молдаванці переконали Япончика в тому, що вільне бандитське життя кінчилось. Радянська влада виявилася таким горішком, який був йому явно не по зубах.

І Япончик вирішив з Радянською владою не сваритися.

Якось у кабінеті начальника Особливого відділу Червоної Армії Фоміна задзвонив телефон. Черговий доповів, що два якихось непевних типи вимагають, щоб їх пропустили до вищого начальства. Один назвав себе Михайлом Япончиком.

— Озброєні? — спитав Фомін.

— Здається, так.

— Відберіть зброю і пропустіть.

Япончик прийшов з охоронцем — здоровилом саженного зросту. Ватажок молдаванських бандитів був одягнений дуже скромно: у вишиту українську сорочку, в синє галіфе з жандармської діагоналі й хромові чоботи.

— Привіт! — розв'язно сказав він, піднімаючи руку. — Як поживаєте?

Не чекаючи запрошення, він сів на табурет перед столом начальника й оглянув скромну обстановку кабінету.

— Фі! — сказав він і скривив своє плоске обличчя з коротким і ніби розплющеним носом. — Хіба не знайшлося в Одесі пари гарних крісел та пристойного дивана для такого поважного місця? — Він похитав головою і з цікавістю втупився в начальника Особливого відділу. — Ви і є Фомін? — запитав він.

— Я і є.

— А мене ви знаєте?

— Не маю приємності.