— Виходьте, — покликала вона.

Олексій спустився хисткими сходами. Жінка підкрутила гніт у лампі, сказала почекати й пішла, по-качиному перевалюючись на коротких ніжках. Олексій оглядівся.

Велике низьке приміщення з цегляними неоштукатуреними стінами і єдиним забитим дошками вікном у глибокій ніші було тісно заставлене якимись ящиками, мішками та іржавими бідонами… Біля стіни навалом лежали старі кожухи, поношені, але ще цілком придатні чоботи, сорочки, штани армійського зразка. В кутку Олексій помітив дерев'яне ліжко з солом'яним сінником, а на столі, біля лампи, дві немиті бляшані миски з запліснілими рештками їжі. Кілька кривоногих віденських стільців стояло круг столу.

«Еге, та тут каптьорка!» — подумав Олексій з полегшенням: стало зрозуміло, чому жінка не хотіла вести його сюди.

Він переклав браунінг із штанів до кишені піджака, сів так, щоб обличчя було в тіні, і почав чекати.

Згори не долинало жодного звуку. Глуха підвальна тиша закладала вуха, і лише в кутку під підлогою час від часу вовтузились пацюки.

Хвилин через десять двері заскрипіли. Увійшли двоє.

Чоловік, якого господиня звала Микошею (Олексій упізнав його по хриплому пропитому басу), був сутулий довгорукий мужчина в обшарпаній вельветовій куртці. Глибоко насунутий кашкет-мічманка відстовбурчував його маленькі, як у мавпи, вуха. Під товстим надбрів'ям метушились бистрі, часто кліпаючі очиці, а підборіддя стирчало вперед, і нижня губа наповзала на верхню.

Його приятель був не менш примітний. Та частина Молдаванки, що створила Мишку Япончика, цілком могла б пишатися і цим своїм витвором. Здоровань величезного зросту, він був одягнутий у куций піджачок кольору беж і синій кашкет з вугластою тулією та плетеним шнурком по околичці. Дуже короткі, по щиколотку, штани в дрібну чорно-білу клітинку, що були відомі ще в шістнадцятому році в Одесі під назвою «в Парижі дощ іде», обтягували його ноги.

Заклавши руки в кишені, здоровань став біля дверей. Микоша бочком рушив до Олексія і зупинився на чималій відстані, подбавши про те, щоб не застувати свого напарника: коли що, той міг стріляти, не боячись зачепити його.

— Доброго здоров'я, — пробасив він. — Кажуть, ви цілий день шукаєте нас по всій Одесі. Це точно?

— Не знаю, вас чи не вас: шукаю покупців на два плюшевих килимки, — сказав Олексій.

— Тоді, факт, нас! Ми килимки приймаємо за будь-яку ціну. А що ви хотіли за ті килимки?

— Треба побачити когось із господарів, маю до них доручення.

Микоша присунувся ближче:

— А не можна дізнатися від кого?

— Від Феоктистова…

З цього прізвища починався другий пароль, і, як попереджав Олексія Рахуба, на людей знаючих воно повинно було справити враження.