— Обійдеться, Василю Сергійовичу.

— В добрий час, — повторив Інокентьєв.

Він стояв на площадці, поки Олексій спускався сходами. Уже внизу, перед виходом на вулицю, Олексій почув, як на другому поверсі м'яко зачинились оббиті повстю двері.

Збоку все виглядало дуже буденно. Йшов вулицею парубок. Ішов ні швидко, ні поволі, як ходять люди, котрим поспішати нікуди, а гуляти без діла не звикли. І нікому, звичайно, і на думку не спало б, що шлях цього парубка пролягає в невідомість, у похмурий, сповнений небезпек світ, про існування якого не кожен і догадається.

І вхід у той світ виглядав теж досить звичайно.

Невеликий парадний під'їзд. Над під'їздом — навіс, прикрашений підзором із кованого заліза.

Усередині — широкі сходи. Багатокольорові вітражі у віконних отворах.

Високий перший поверх — десять сходинок угору, і двері праворуч. На дверях потемніла від часу мідна дощечка. Олексій ледве розібрав на ній прізвище господаря квартири:

«БАТАШОВ А. Е.»

«БАТАШОВ А. Е.»

Олексій тричі натиснув ґудзик електричного дзвоника.

Дуже довго в квартирі не було чути ні найменшого шелесту. А потім відразу, ніби людина причаївшись увесь час стояла по той бік дверей, пролунав низький рокотливий чоловічий голос:

— Хто там?

— Баташова можна бачити?

— Навіщо вам Баташов?

— У справі.

— Нема Баташова. Поїхав.

Знову настала пауза. Олексій і той, за дверима, з хвилину мовчали, прислухаючись.