— Вам здається? Хіба він не з вами приїхав?

— Ні. Це небіж мого господаря.

— Чому ж я його не зустрічав? Він уже давно працює в Одесі?

— Недавно, — усміхнувся Рахуба.

— Вибачте, — сказав Шаворський, випростуючись. — Ви що, залучили його в цей приїзд?

— Еге ж.

— Он як… — Шаворський відкинувся до стіни.

Коли він розмовляв з Олексієм у «каптьорці» мадам Галкіної, той, правда, ні разу не сказав, що прибув разом з Рахубою, але це ніби само собою було зрозумілим, пояснюючи і його впевнену поведінку, і той дивний епізод з браунінгом, про який своєму шефу детально доповів Микоша. Тепер усе це набувало зовсім іншого забарвлення в очах Шаворського.

— Звідки він узявся, цей парубок? Хто такий?

— Колишній денікінець, — сказав Рахуба. — Справжнє прізвище — Василенко, вільнонайманий першого сімферопольського полку. Закінчив гімназію. По всіх статтях підхожа людина.

— А на підпільній роботі давно?

— Ні, здається, недавно. Але хлопець з розумом.

— Недавно… — повторив Шаворський і гострими жовтими зубами прикусив верхню губу. — Дивно, дуже дивно…

— Що вам здалося дивним?

— На підпільній роботі недавно, а ухватки в нього цілком професіональні.

— У чому це проявилося?

— Та так, знаєте… З моїми бойовиками розмовляв зверхньо. Коли ті запитали пароль, відмовився відповідати: подавайте, мовляв, когось старшого. Пістолет їм свій кинув… Словом, як кажуть, за горло взяв. Та і я так зрозумів, що він прибув разом з вами.

— Він сам це сказав?

— Ні, прямо не говорив, але це випливало з його поведінки. Та коли б я знав…

Рахуба несподівано залився беззвучним тремтячим смішком.