— Радий привітати! От не сподівався побачити! Вельми вдало, що ви тут! Я маю до вас особисте доручення.

— До мене?

— Саме до вас. Від полковника Рахуби.

— Ви бачили Рахубу?

— Саме так?! Учора в Бендерах, у штабі генерала Гулова.

Олексій чекав чого завгодно, тільки не цього.

— Оце так штука! — сказав він здивовано (що було неважко) і зраділо (що було набагато складніше). — Як же це? Полковник видужав?

— Ви маєте на увазі його ногу? З ногою краще. Шкутильгає ще трохи, але ж полковник не з тих, хто може спокійно сидіти на місці напередодні таких подій…

— Яких подій?

— Зараз. Усе по порядку. По-перше, я маю передати вам депешу. Уявляєте, якби вас не було, мені довелося б вишукувати засоби, щоб доставити її вам в Одесу… Однак спочатку давайте все ж додержимо формальності…

Олексій зупинив його, вказавши рухом брів на поронника.

— Мартине, піди повартуй! — наказав Цигальков.

Солухо мовчки скочив з печі і, шльопаючи п'ятами по долівці, вийшов з хати.

Після цього вони обмінялися паролями, і Цигальков передав Олексієві в кілька разів складений аркуш дуже тонкого паперу, поцяткований цифровим шифром.

— Добре, — сказав Олексій, — розберу потім. Розповідайте…

Усі троє сіли до столу. Олексій спитав:

— Як ви завели з Рахубою розмову про мене?

— Дуже просто. Нам часто доводиться виконувати функції зв'язкових. Полковник вручив мені цього листа з завданням переправити в Одесу якомусь Сивому. Я сказав, що це ім'я мені знайоме. Так і домовилися. Треба сказати, він дуже цікавився вами. Я доповів, за яких обставин мав приємність познайомитися, не забув, звичайно, і про Галину Сергіївну…

— Про мене?.. Навіщо?

— Мушу зізнатися, що я передав генералові і полковникові Рахубі зміст нашої з вами бесіди.