Потім вони пішли в мазанку.

Олексій заспокоївся: все йшло як по писаному. Цигальков, мабуть, постарається ще до світанку виїхати з села, бо його час від часу відвідують прикордонники. Отже, лишається чекати недовго: годину-дві, не більше…

У Михальова була велика спокуса пробратися до вікна і послухати, що там відбувається. Але він стримався: надто полохливою була тиша…

Час стікав по краплині, нестерпно повільно. Хвилин через п'ятнадцять двері мазанки відчинилися, вихлюпнувши на двір трохи світла. По силуету, що вималювався на порозі, Олексій впізнав Галину. В ту ж мить вона розтанула в нічній темряві, а на порозі стала інша постать у туго затягнутім чекмені — Цигальков.

Зовсім близько від Олексія прошелестіли кроки. І раптом Галина неголосно покликала:

— Сивий!

Олексій прикусив губу: хіба вона не бачить, що Цигальков поряд!

— Сивий! — покликала Галина голосніше. — Та де ж ви?

Олексій стиха кашлянув: тепер уже не було рації ховатися — Цигальков однаково усе чув.

— Ви тут? — сказала Галина, підходячи. — Ходімо в хату.

— Що трапилося?

Вона в темряві знайшла його руку і міцно стиснула, ніби кажучи: «Спокійно. Зараз усе зрозумієте».

Вони підійшли до мазанки.

— Ось він, Сивий, — сказала Галина Цигалькову.

— Прошу!

Цигальков пропустив їх у хату і засунув засув.

Половину хати займала піч. Солухо, згорбившись, сидів на лежанці, спустивши босі ноги, насторожено глянув на Олексія. Обличчя його до самих очей заросло сірою, наче мох, щетиною.

Обстановка в хаті холостяцька, незатишна: стіл і дві лави, ікона в дальньому кутку. Біля стіни кинуті рибальські снасті, весла і надтріснутий румпель од шлюпки. Ліхтар, знятий, повно, з бакена, був підвішений до стелі, освітлюючи голі, давно не білені стіни.

Олексій стояв посеред хати, чекав, що буде далі.

Замкнувши двері, Цигальков підійшов до нього, посміхаючись простягнув руку: