У громадянську війну здавалося, що цей час уже близько: от покінчимо з біляками, тоді… Але бої відгриміли, фронти згорнулись, а для чекістів війна не закінчилася. І кінця їй не було видно, цій триклятій війні, що з кожним днем відповзала все далі від людських очей, але лишалася такою ж непримиренною і жорстокою, як і раніше…

Щоправда, вже й тепер була можливість відпроситися на навчання: країна переживала гостру потребу в спеціалістах. Проте Олексій і уявити не міг, що зубритиме формули, житиме без тривог, одержуватиме студентські пайки в той час, коли товариші кожного ранку чиститимуть від порохового нагару стволи револьверів, рискуватимуть життям у сутичках з не винищеною ще контрою. Відійти у мирне життя, коли ця контра ходить по землі, вбиває з-за рогу, підточує основи революції? Ні, це не підійде: надто схоже на дезертирство!

І все далі відсувалася мрія про мирне життя, про суднобудівельні верфі, що пахнуть фарбою і машинним маслом, про скромний затишок студентських гуртожитків, про все таке звичайне і доступне для тисяч інших людей!..

Відчувши нагальну потребу сказати дівчині щось потаємне, своє, таке, що не має відношення до служби, він промовив:

— Я от раніше мріяв піти по суднобудівельній лінії. Батько був корабельником і дід… У нас це родинне… Збирався поступити на інженерний у Києві.

— А я — на Бестужевські курси! — жваво відгукнулася Галина. Її, здавалося, зовсім не здивував несподіваний хід його думок. — Хотіла їхати в Петроград. У мене там тітка по материній лінії.

— А тепер не хочете?

— І тепер хочу. Та що з того? Хочеш не хочеш…

— Чому? — сказав Олексій. — Тепер відпускають на навчання. У нас уже троє поїхали.

— Ні, — сказала Галина. — Ні, зараз не можна… — І, помовчавши, додала, зібравши зморщечки на чистому, рожевому від загару лобі: — Рано ще!

І знову Олексій відчув радісне хвилювання від того, що йому зрозумілий хід її думок. Воно здивувало його своєю новизною, і він, насилу добираючи слова, щоб висловити те, про що не раз думав наодинці з собою, сказав:

— Це точно: рано… Ми зараз неначе баласт на судні.

— Баласт? — перепитала Галина, і брови в неї зсунулися. — Це ж чому?

— Баласт — це не те, що ви уявляєте. Коли будують корабель, то кладуть у трюм вагу для рівноваги. Щоб його хвилі не перекинули чи, скажімо, вітер. Цю вагу й називають баластом. От ми зараз, я собі так уявляю, наче та вага, розумієте?

— А-а… — Дівчина глянула на нього здивовано і раптом засміялася: — Баласт — таке вигадали! Навіть образливо якось.

— Нічого образливого. Дивлячись як розуміти…