— Як там мій Павка, Василю Сергійовичу? — спитав Олексій.

— Павка? — здивувався Інокентьєв. — З яких це пір він став твоїм?

— Ну, сказав як прийшлось. Як він там?

— Нічого, живе.

— За батьком сумує?

— Тепер трохи спокійніший став.

— А мене пам'ятає?

— Пам'ятає… — буркотливо повторив Інокентьєв. — У нього іншої й розмови нема: дядько Олекса та дядько Олекса. Чим ти його причарував?

— Рибу ми з ним ловили, — сказав Олексій, усміхаючись і з ніжністю згадуючи свого кирпатого приятеля. — Ну в підкидного дурня різалися…

— Розповідав він. Казав, ти в цій грі зовсім не тягнеш…

— Бреше! — гаряче заперечив Олексій. — Махляв багато, тому й вигравав. — Помовчавши, він обережно спитав: — Може, віддасте мені його, Василю Сергійовичу?

Інокентьєв трохи піднявся на ліктях.

— Та ти що, хлопче, з глузду з'їхав? Як це я тобі віддам його? Куди ти його дінеш?

— Знайду куди. Зі мною житиме.

— Де? В Нерубайські катакомби його потягнеш?

— Не вік же мені там тинятися, колись же я десь зупинюсь.

— Ач вигадав! — розхвилювався Інокентьєв. — І спаде ж таке на думку! Віддай йому хлоп'я, теж мені вихователь знайшовся! Ти сам спочатку людиною стань, сім'ю заведи…

— Заведу колись. А поки що ми б і з Павкою непогано жили.

— Кінчай! — суворо наказав Інокентьєв. — Павка мені замість сина. Моя Віра Хомівна біля нього мов квочка, зовсім забалувала хлопця.

— Ну от бачите! А зі мною…