— Кінчай! — ще суворіше наказав Інокентьєв. — Ач іграшку знайшов! Рідня він тобі, чи що?

— Так і вам же…

— Дурний ти! — глухо промовив Інокентьєв. — Мого Вітальку вбили в двадцятому році. В мене в серці пустота. Не зрозуміти тобі цього: молодий ще.

Сховавшись за каменем, він кількома сильними затяжками докурив цигарку. Оранжеві спалахи освітлювали його крупний ніс і білі брови.

— І щоб при Павці ніяких таких розмов не заводив! Не баламуть хлопця. Звичайно, він тебе вибрав би: йому з тобою вольниця! І все! Не люблю дурних розмов! — Він засунув недокурок під камінь і одвернувся.

Деякий час вони лежали мовчки. Потім Інокентьєв сказав:

— Погода мені не подобається. Повний штиль та ще й місяць. Можуть не прийти. — Він підвівся. — Подивлюсь, як хлопці…

Поклавши голову на камінь, Олексій думав про те, який хороший чоловік Інокентьєв і що недаремно він його «заводив» розмовами про Павку. Хлопчину йому й справді нікуди подіти. Живе мов бурлака. Не тягати ж йот з собою на завдання! А на спокійне життя, принаймні в найближчі кілька років, Олексій не розраховував. От якби…

Тут його думки несподівано перекинулися на Галину. Дівчина постала перед його очима такою, якою він побачив її вперше: бліда, струнка, в «стукалках» з матерії і в марлевій кофточці, що туго обтягувала груди… Взагалі він помітив, що останнім часом йому зовсім не важко викликати її в пам'яті. Навіть очей не треба заплющувати: тільки подумаєш — і ось вона тут. Дивиться карими вимогливими очима… Іноді — і навіть часто — це відбувалося всупереч його бажанню. Він тепер кожен свій вчинок оцінював по тому, як би поставилася до нього Галина. І, траплялося, ловив себе на недобросовісності. Про пожежу на елеваторі, про сутичку з Микошею, про викриття Лежина — про це він міг би розповісти дівчині, а про те, як перелякався в Нерубайських катакомбах — можливо, і ні. Не зрозуміє. Їй, певне, й зовсім невідомо, що таке страх. З такою завжди буде неспокійно, за кожним своїм кроком доведеться стежити. А кращої не треба. Не буває. От якби…

Захрустіла галька. Підійшов Інокентьєв.

— Ану, послухай! — сказав він.

Олексій підвівся, прислухався. З моря доносилися глухі, ледве чутні тиркаючі звуки. Працював мотор.

— Наче йдуть!

Минула хвилина, друга, чорний, непроглядний оксамит морської далини тричі прокололи слабкі, короткі спалахи сигнального вогника.

— Вони! — сказав Олексій. — Хлопці, увага! — Він уже всіх чекістів знав на ймення. — Гурченко, іди до вогнищ. Гасу налий, коли вони підійдуть ближче, щоб не затухли. Не запалюй до пори… Ей, — крикнув він сигнальникам, — починайте! Решта — сюди! — Підійшовши до скелі, на якій влаштувався кулеметник, він нагадав: — Петров, стріляти не поспішай, спробуємо взяти без шуму. Якщо відірвуться од берега, тоді бий.