— У нього їх до біса, — зауважив хтось із чекістів, — ціла колекція!

— У тебе ще така є? — зацікавився Олов'яников.

— Такої нема. А вам навіщо, Геннадію Михайловичу, ви ж не курець?

— Ну то й що, просто забавна дрібничка, хочеться мати. Не віддаси?

Арканов вибачливим жестом розвів руками.

— Не можу, пам'ять.

— Від жінки, певно?

— Від друга, разом воювали.

— А, від бойового соратника… — промовив Олов'яников. — То інша справа. — Він повернувся до Олексія: — Поглянь, яка забавна!

Олексій узяв запальничку. Ось вона, вм'ятина… Він потер її великим пальцем і скоса глянув на Олов'яникова. Той ледве помітно кивнув.

— Рідкісна річ, — мовив Олексій, — таких, видно, небагато…

— У мене їх немало перебувало на моєму віку, — самовдоволено сказав Арканов, — а нічого такого не траплялося.

— Та їх усього і є дві! — сказав Олексій і витягнув з кишені свого болванчика. Обидві фігурки він склав докупи, затиснувши великим і вказівним пальцем. — Ось її пара. Теж від друга…

Він знизу вверх подививсь Арканову в очі. І від його погляду в Арканова неспокійно ворухнулися зіниці.

Крім Олов'яникова, Інокентьєва, Демидова, який, зайшовши в кімнату, віддалеки спостерігав цю сцену, ніхто з присутніх ще нічого не підозрював.

Олексій підвівся і спитав з нарочитою наївністю:

— Отже, він уже встиг тобі передати?

— Хто?

— Ну друг твій, сусіда, Степан Онисимович?

І тут всі побачили, як Арканов змінився на обличчі, воно в нього стало безглуздим від переляку, набрало сірого відтінку.