— Це не так, Харуте. Швидше, він здолав нас. Нам удалося тільки втекти від нього, вибивши йому око і поранивши кінець хобота.

— І це багато, порівняно з тим, що вдалося зробити іншим протягом багатьох століть. Але це тільки початок. Кінець Джани близький, і впаде він від твоєї руки.

— Отже, він з’являється на землі білих кенда?

— Так, Макумазане. Він або його дух — не знаю хто. Двічі за своє життя я бачив його на Священній Горі, але як він приходив і йшов — ніхто цього не знає. Але я скажу, хай той, хто заподіяв Джані зло, стережеться!

— Хай Джана теж остерігається мене, якщо я зустріну його з хорошою рушницею в руках. Але ось що, Харуте. Перед загибеллю твій брат Марут почав говорити щось про дружину лорда Регнолля. Тоді мені було не до цього, але з його слів я зрозумів, що леді Регнолль перебуває на Священній Горі.

— Або ти не розібрав сказаного Марутом, мій пане, або мій брат марив від страху, — відповідав Харут, обличчя якого при цьому набуло кам’яного, безпристрасного виразу. — Прекрасної леді немає на Священній Горі. Але дозволь мені сказати, що ніхто, окрім жерців Дитяти, не може ступити на цю гору. Хто спробує зробити це, той помре, бо гору охороняє вартовий, страшніший за Джану. Не питай мене про нього: більше я нічого не скажу. Але якщо ти і твої друзі цінуєте життя, не намагайтеся навіть поглянути на цього вартового!

Зрозумівши, що продовжувати розмову про це марно, я перевів її на град, що побив поля чорних кенда.

— Я знаю про це, — сказав Харут, — це перше прокляття Дитяти, моїми вустами обіцяне Сімбі і його народу. Другим буде голод, а він уже близький, бо запаси хліба у чорних кенда закінчуються, і багато їхньої худоби убито градом.

— Не маючи запасу, вони спробують напасти на вашу країну, Харуте, і відібрати у вас хліб.

— Так, пане, вони, звичайно, спробують зробити це, і тоді здійсниться третє прокляття, прокляття війни. Усе це передбачено, Макумазане, і ти тут для того, щоб допомогти нам у цій війні. У вашому багажі є багато рушниць, пороху і свинцю. Ви маєте навчити наш народ стріляти з рушниць, щоб ми могли знищити чорних кенда.

— Е, ні, — спокійно відповів я, — я прийшов до вас, щоб убити великого слона і одержати за це слонову кістку, а не для того, щоб битися з чорними кенда. Цього вже досить з мене. Крім того, рушниці належать не мені, а лордові Регноллю, який, мабуть, призначить за них свою ціну.

— У лорда Регнолля, який прийшов сюди проти нашої волі, ми самі можемо вимагати платню за збереження його життя. Поки що прощай, ми поговоримо потім, оскільки ти ще хворий і слабкий. Але перш ніж піти, я ще раз повторюю: якщо ви хочете, як і раніше, бачити сонце, не намагайтеся й потикатися до лісу, що росте на Священній Горі!