Потім я говорив із Саведжем і вказував йому на всі небезпеки, пов’язані з цією спробою, але й тут зазнав невдачі.

Саведж оголосив, що куди піде його пан, туди піде й він, і що він вважає за краще померти разом із ним, аніж один.

Отже, з тяжким серцем я допомагав їм робити необхідні приготування до цього божевільного заходу.

Вони відкрито пішли вдень під приводом полювання на куріпок і кіз у нижній частині гори, де нам була надана в цьому повна свобода. Наше прощання було сумним.

Саведж передав мені листа до своєї старої матері в Англії і просив мене відправити його, якщо я коли-небудь потраплю до цивілізованої країни.

Я доклав усіх зусиль, щоб підбадьорити його, але безуспішно.

Він палко потиснув мою руку, кажучи, що для нього велике задоволення знати такого “справжнього джентльмена”, як я, і висловив надію, що я вирвуся з цього пекла і проведу залишок життя серед християн. Потім, утерши рукавом сльозу, він торкнувся свого капелюха і пішов. Їхнє спорядження було вельми простим: трохи їжі, фляга зі спиртом, дві двостволки, з яких можна було стріляти дробом і кулями, потаємний ліхтар, сірники і пістолети. Ханс провів їх до міської околиці.

— Чому ти такий засмучений, Хансе? — запитав я, коли він повернувся.

— Тому що я дуже полюбив Бену, — відповів він, мнучи свого капелюха в руках, — він завжди був добрий до мене і так чудово вмів куховарити. Тепер цю роботу доведеться виконувати мені, а я не люблю цього.

— Але ж він ще живий, Хансе!..

— Справді, баасе; але він скоро помре — смерть промайнула в його очах.

— А лорд Регнолль?

— Я думаю, що він залишиться живий, баасе, у нього не було цієї тіні.

Наступної ночі я не склепив очей і лежав, сповнений обтяжливих побоювань.

Удосвіта я почув стукіт у наші двері і шепіт лорда Регнолля, що просив відчинити йому. Я запалив свічку, яких у нас був великий запас.

Ханс відчинив двері.

До кімнати ввійшов лорд Регнолль. Його обличчя вказувало, що сталося щось жахливе. Він підійшов до глека з водою і випив три чашки підряд.

— Саведж загинув, — сказав він і зупинився, неначе пригадуючи щось страшне.

— Слухайте, — продовжував він, — ми підіймалися схилом гори і не стріляли, хоча бачили безліч куріпок і козу. До настання сутінків ми підійшли до прямовисної кам’яної стіни, на яку не було жодної змоги піднятися.