Після від’їзду Харута глибокий смуток охопив нас. Зажурився навіть Ханс. Що стосується Саведжа, він мав вигляд, ніби його засуджено до страти. Я спробував підбадьорити його і запитав, що з ним.

— Не знаю, містере Квотермейне, — відповів він, — мені здається, що я назавжди залишуся в цій проклятій дірі.

— Але принаймні тут немає змій, — пожартував я.

— Ні, містере Квотермейне. Я на них ще не потрапляв, але вони постійно ночами повзають біля мене. Щоразу, коли я бачуся з цим пророком, він говорить мені про них.

Із цими словами Саведж пішов, щоб приховати своє сильне хвилювання.

Цього вечора повернувся Ханс, якого я послав обійти довкруж гори і дізнатися, яка вона з іншого боку. Цей мій задум зазнав повної невдачі. Пройшовши кілька миль, він зустрів людей, що наказали йому повернутися назад. Вони так загрозливо поводилися, що якби не рушниця “Інтомбі”, яку Ханс узяв із собою під приводом полювання на козлів і до якої білі кенда виявляли велику пошану, вони вбили б його. Незабаром після цієї невдалої спроби ми, серйозно обговоривши стан справ, дійшли певного висновку, про який я оповім далі.

Якщо пам’ять не зраджує мені, якраз після повернення Харута зі Священної Гори стався вельми цікавий випадок.

Наш будинок був розділений на дві кімнати перегородкою, що йшла майже до самого даху. В лівій кімнаті спали Регнолль і Саведж, у правій — Ханс і я.

Удосвіта мене розбудила збуджена розмова Саведжа і його господаря. За хвилину вони ввійшли до моєї кімнати.

При слабкому освітленні я побачив, що лорд Регнолль був вельми схвильований, а Саведж украй переляканий.

— У чому справа? — запитав я.

— Ми бачили мою дружину, — відповів лорд Регнолль.

Я здивовано подивився на нього.

— Саведж розбудив мене і сказав, що в нашій кімнаті є ще хтось, — продовжував він, — я підвівся і побачив (це правда, Квотермейне, як те, що я живу) свою дружину, осяяну промінням із вікна. Вона була в білому вбранні, з розпущеним волоссям. На її грудях висіло намисто з червоного каміння, подарунок цих негідників, який вона постійно носила на собі. В її руках було щось схоже на закриту покривалом дитину; гадаю, вона була нежива. Це мене так приголомшило, що я не міг говорити. Вона стояла, дивлячись на мене широко розплющеними очима, і не рухалася. Але я можу присягнутися, що губи її ворушилися. Ми обидва ясно чули, як вона говорила: “Не покидай мене, Джорде! Шукай мене на горі!” Я схопився, і вона зникла.

— А що бачив і чув Саведж? — запитав я.

— Те саме, що і його ясновельможність, містере Квотермейне. Не більше і не менше. Я бачив, як вона вийшла через двері.