Тут ми побачили стежину, що вела до отвору печери, або тунелю. Поки ми розмірковували, що робити, з’явилося вісім або десять одягнених у біле людей, які схопили нас, перш ніж ми встигли чинити який-небудь опір. Потім, після деякої наради, їхній ватажок знаками пояснив нам, що ми вільні. Вони пішли, забравши з собою наші рушниці і пістолети й, ідучи, сміялися так дивно, що їхній сміх стривожив мене. Ми нерішуче стояли. Уже стемніло. Я запитав Саведжа, що тепер робити, чекаючи, що він запропонує повернутися до міста. На мій подив, він відповів: “Звичайно, йти далі, ваша ясновельможносте. Не треба дозволяти думати цій тварюці, що ми, білі люди, ні кроку не сміємо ступити без рушниці”.

Із цими словами він запалив потаємний ліхтар. Я здивовано дивився на нього.

“Мене щось тягне до цієї печери, — продовжував він, — можливо, це смерть. Але що б там не було, я маю йти”. Я подумав, що він збожеволів і хотів затримати його. Але він швидко побіг до печери. Я пішов за ним і, коли досяг її, Саведж уже пробіг ярдів вісім тунелем. Тоді я почув жахливий шиплячий звук і Саведжові вигуки: “О Боже!” Ліхтар випав з його рук, але не згас. Я кинувся вперед і підняв його; тим часом Саведж побіг далі вглиб печери. Я підняв ліхтар над головою, і ось що я побачив.

Кроків за десять від мене, простягнувши руки, танцював, так, саме танцював Саведж під звуки жахливої шиплячої музики. Я підняв ліхтар вище і побачив футів за дев’ять за Саведжем, майже біля самої стелі тунелю, голову нечувано величезної змії. Ця голова, яка ледве вмістилася б у тачку, трималася на шиї завтовшки з мою талію. У темряві вимальовувалося, погойдуючись, величезне тіло сіро-зеленого кольору, що виблискувало золотом і сріблом. Змія шипіла, розгойдуючи своєю величезною головою, і раптом відкинула її назад і застигла на кілька секунд. Саведж зупинився, нахилившись трохи вперед, неначе кланяючись тварюці. Наступної миті вона кинулася на Саведжа… Почувся жахливий тріск кісток… Я відсахнувся і на мить заплющив очі, бо відчув слабкість. Відкривши їх знову, я побачив на підлозі щось безформне (то були останки Саведжа), а над ним величезну змію, що дивилася на мене своїми сталевими очима. Я втік із цієї жахливої печери. Заблукавши на схилі гори, я тинявся протягом кількох годин, поки не вийшов до околиці міста.

Після цього ми довго сиділи мовчки. Нарешті Ханс незворушно сказав:

— Уже розвиднілося, баасе. Я загашу свічку, навіщо їй марно горіти. Тепер мені треба готувати сніданок. Ця диявольська змія поснідала Беною, але я сподіваюся поснідати нею. Змії бувають смачні, баасе, якщо їх уміло приготувати за готтентотським способом.