— Як я можу говорити з тобою? — відповіла вона, дивлячись на нього. — Королеви не вільні, як звичайні люди! Я оточена, за мною спостерігають!

— Вислухайте мене, Нілепто! Опівночі я буду у великій залі, біля статуї Радемеса, у мене є перепустка! Макумазан і зулус вартуватимуть. О, прийди, моя королево, не відмов мені!

— Не знаю, — пробурмотіла вона, — завтра… Музика закінчилася, і Зорайя повернула голову.

— Я прийду! — швидко сказала Нілепта. — Заради порятунку життя твого, гляди, не обдури мене!

Розділ XVI БІЛЯ СТАТУЇ РАДЕМЕСА

Розділ XVI

БІЛЯ СТАТУЇ РАДЕМЕСА

Була ніч. Глибока тиша панувала над містом. Потай, неначе зловмисники, сер Генрі, Умслопогас і я пробиралися до входу в тронну залу. Вартовий загородив нам дорогу. Я показав йому перепустку. Воїн опустив списа і пропустив нас.

Оскільки ми вважалися начальниками королівських охоронців, то мали вільне право входу й виходу. Щасливо досягли ми зали., У ній було порожньо і тихо, і звук наших кроків розбудив відлуння поснулих стін. Немов примари померлих, скрадалися ми величезною залою. Мене пригнічувала ця мертвотна тиша. Через високі отвори в стіні світило проміння повного місяця і лягало химерними візерунками на чорний мармур підлоги. Сріблястий промінь упав на статую сплячого Радемеса і на схиленого над ним ангела, освітив прекрасні риси його мармурового обличчя. Ми зупинилися біля статуї і чекали. Сер Генрі і я стояли разом, Умслопогас — за кілька кроків від нас, у темряві, і я міг розрізнити тільки контури його постаті, що спиралася на сокиру.

Ми чекали так довго, що я задрімав і прокинувся від звуку, який линув звідкись здалеку, немов статуї, що стояли вздовж стін, зашепотілися між собою. Це було легке шелестіння жіночого одягу, яке все наближалося. Ми побачили людську постать, що скрадалася в промінні місяця, і почули м’який стукіт сандалів. Чорний силует зулуса підняв руки догори, на знак вітання, й ось Нілепта стоїть перед нами.

Якою прекрасною вона була, осяяна промінням місяця! Руку вона притисла до серця, і білі груди важко дихали. На її голові був накинутий вишитий шарф, що приховував її чарівне обличчя. Як відомо, врода стає ще чарівнішою, якщо вона наполовину прихована! Вона нерішуче стояла, покірна й тиха, і була швидше схожа на ангела, ніж на живу, люблячу жінку! Ми низько схилилися перед нею.

— Я прийшла, — прошепотіла вона, — але це великий ризик! Ви знаєте, як мене стережуть! Жерці стежать за мною, Зорайя стежить за мною своїми великими очима. Навіть моя варта шпіонить за мною. Насту також вартує мене! Ну і хай вартує, хай! — вона тупала ногою. — Хай! Я — жінка і зумію обдурити його. Так, я — королева і можу помститися за себе! Хай стежить! Замість того, щоб віддати йому свою руку, я візьму його голову! — вона закінчила свій монолог легким схлипом, потім чарівно посміхнулася нам і засміялася.