— Стривай, друже, — сказав сер Генрі, — стривай хвилину! Я скажу тобі дещо!

Він відійшов убік і розповів Гудові все, що сталося між ним і Зорайєю напередодні. Це був останній удар для бідолашного Гуда. Неприємно людині усвідомлювати, що він був іграшкою в руках жінки, але за нинішніх обставин для Гуда це було вдвічі гіркіше і образливіше!

— Знаєте, — вимовив він, — мені здається, що ми всі зачаровані!

Він обернувся і пішов. Мені було дуже шкода його. Якби метелики, що літають навколо вогню, ретельно уникали його, їхні крила, напевно, вціліли б!

Цього дня був прийом у палаці. Королева сиділа на троні, у великій залі, слухала скарги, розбирала закони, дарувала нагороди. Ми вирушили до тронної зали. До нас приєднався вельми сумний Гуд.

Коли ми ввійшли, Нілепта сиділа на троні і, як завжди, займалася справами, оточена радниками, придворними, жерцями і надійною вартою. За загальним хвилюванням, очікуванням, написаному на всіх обличчях, зрозуміло було, що ніхто не звертав особливої уваги на звичні справи, всі знали, що війна неминуча. Ми вклонилися Нілепті і зайняли свої місця. Якийсь час усе йшло заведеним порядком, аж раптом пролунали труби, і великий натовп, що зібрався за стінами палацу, закричав: “Зорайя! Зорайя!”

Почувся стукіт коліс. Велика завіса в кінці зали відхилилася, й увійшла Цариця Ночі, але вона була не одна. З нею йшов великий жрець Егон, одягнений у найкраще вбрання, й інші жерці рухалися за ними.

Зрозуміло було, навіщо Зорайя привела з собою жерців! У їхній присутності затримати її було б святотатством! Позаду йшли сановники і невелика озброєна варта. Одного погляду на обличчя Зорайї було достатньо, щоб визначити, що вона з’явилася не з миролюбною метою. Замість звичної, вишитої золотом “каф” на ній була блискуча туніка, зроблена із золотих лусочок, а на голові — золотий маленький шолом. У руці вона тримала гострий срібний спис. Вона йшла, як розлючений лев, у гордому усвідомленні своєї краси! Усі низько вклонялися і давали їй дорогу. Зорайя зупинилася біля священного каменя і поклала на нього руку.

— Привіт тобі, королево! — закричала вона голосно.

— Привіт тобі, моя царствена сестро! — відповіла Нілепта. — Підійди ближче. Не бійся. Я дозволяю підійти!

Зорайя відповіла гордовитим поглядом, пройшла через залу і зупинилася перед тронами.

— Прохання до тебе, королево! — закричала вона.

— Прохання? Про що ти можеш просити мене, сестро, ти ж бо володієш, як і я, половиною королівства?

— Ти маєш сказати мені правду, — мені і моєму народу! Чи правда, що ти хочеш узяти цього чужоземного вовка за чоловіка і розділити з ним трон і ложе?