По-друге, навіть від сильного удару людина не завжди втрачає свідомість. Можна наробити галасу, від якого прокинеться команда.

По-третє, вахтові скоріш за все помітять, що Епін сідає в баркас не сам…

Поки я подумки перераховував небезпеки і ризики, ми дійшли до юту.

До карцеру можна було потрапити двома способами: або пройшовши через кубрик, або спустившись з юту сходами. Летиція вибрала другий шлях, щоб не йти повз матросів, котрі похитувалися в люлях, і хтось з них, можливо, не спить. Зате з боку кубрика простіше було б підібратися до вартового непоміченим. При спусканні зі східців це ставало майже неможливо — сходи, по-перше, сильно порипували, а по-друге, виводили прямо до трос-камери. Той, хто спускався, одразу потрапляв у поле зору вартового.

Ці перешкоди здавалися мені нездоланними.

Однак Летиція збігла вниз, навіть не намагаючись ховатися.

— Хто там, на посту? — запитала вона, вглядаючись у темряву.

І я ляснув себе крилом по лобі. Вічно я все ускладнюю, проґавлюючи якісь очевидні обставини.

Звісно ж, Йоржа, давно змінили! Біля карцеру чергує інша людина, у якої немає причин стерегтися корабельного лікаря.

Подальші дії відразу перестали здаватися мені авантюрою, яку важко здійснити.

— Це я, М’якушка, — пролунало знизу. — Що, синку, не спиться?

То був найстаріший з матросів, добродушний і розсудливий «дядьо М’якушка» — так його звали всі, навіть офіцери. Славний хлопчина, чесний і простий. Все життя проплавав він морями: у мирні часи ловив тріску і ходив у торгівельні експедиції, у воєнні — ставав корсаром.

Він повернув лампу. Жорстке, наскрізь просолене обличчя сяяло беззубою посмішкою. Летиція була схована темнотою, ніщо не заважало їй з розмаху вдарити М’якушку руків’ям пістоля в чоло.

Але вона цього не зробила.

— Це ти, дядьку М’якушка? — пробурмотіла дівчина розгублено.

І я зрозумів, що бити вартового по голові вона не буде. Нізащо на світі — навіть заради порятунку лорда Руперта. Якби на посту стояв хтось несимпатичний, рука Летиції б не здригнулася. Але накинутися на старого М’якушку, який дивиться на тебе з довірливою посмішкою? Я б теж не зміг. Є речі, через які пристойна людина (чи папуга) переступити не в змозі.

— А хто після тебе заступить? — запитала Летиція.

— Звідки ж мені знати? Це ще не скоро буде, на світанку. Я щойно заступив, Нічого, я старий, у мене безсоння. А хлопці молоді, хай куняють.

Вона мовчки дивилися на М’якушку, потім здригнулася і відвела погляд.

— Чого трусишся, синку? Чи не підхопив, бува, лихоманки? Кажуть, Форт-Рояль цей — пропаще місто, — турботливо сказав М’якушка.