— Спокійно, дівчинко. Я не дурепа. Хай нападе першим, я готова.

— Га? — здивувався Гаррі. — Якою це мовою ви заговорили?

— Фламандською. Я виріс у тамтешніх краях, — рівним тоном відповідала моя вихованка, знову змусивши мене захоплюватися її витримкою. — Часом я думаю вголос.

— І що ж ви подумали вголос?

— Час схиляється до вечора. Краще поквапитися, а то в темряві можна втрапити в болото.

— Дійсно, ваша правда. Рушаймо, мій любий друже!

Вони вдвох тягнули за мотузку, тож здорова права рука Логана була зайнята. І все ж Летиція не зводила очей з «любого друга».

До настання темряви лишалося не менше години, над морем ще тільки починало сутеніти. Штурман припинив теревенити. Він ішов мовчки і засмучено зітхав.

— Ех, хлопче, — раптом звернувся він до Летиції на «ти». — Думаєш, я не знаю, про що ти зараз думаєш? Я бачив, як ти підібрав пістолет Пронози. Пусте, я не ображаюся. Макітра в тебе розумна, але ти ще дуже молодий. Не навчився ще розуміти людей по-справжньому. А я людей наскрізь бачу. Тому пістоля не ховаю за пазухою. І спиною до тебе повертатися не боюся. Я і коли в шахті висів, не дуже вже тебе боявся. Знав, що ти не залишиш мене здихати у чорній дірі. В тобі зовсім немає віроломності. Це рідко трапляється. Такі люди на вагу навіть не золота, а рубінів з діамантами.

Він зупинився і повернувся обличчям до Летиції. Говорив серйозної проникливо, не як завжди.

— А ви не помиляєтеся на мій рахунок? — запитала дівчинка. — Як же в мені немає віроломності, коли я сьогодні отруїв п’ятнадцять живих душ?

— Це не живі душі! — махнув Гаррі. — Чорномазі взагалі не рахуються, вони нехристи. А Кліщ з Пронозою — пусте м’ясо. Це ми з тобою живі, а вони були муміями.

— Хто-хто?

Я теж нашорошив вуха, не певний, чи правильно розчув.

— Мумії — це такі люди, які з вигляду живі, а насправді прикидаються, — переконано став пояснювати ірландець. — Я вже давно навчився їх розрізняти. Є багато ознак. Мумія має побляклий погляд, у неї ніколи в голові не промайне незвична думка. Живе вона тільки заради свого пуза. Господу богові від цих тварин ні тепло, ні холодно. Невже ти сам не помічав, що більшість людей якісь несправжні? Наче живуть, а наче й ні.

Дуже цікаве спостереження, і неймовірно глибоке! Воно суперечило догмам усіх відомих мені віровчень, а між іншим я теж частенько не міг позбавитися відчуття, що багато людей схожі на згаслі світильники — не випромінюють ні світла, ні тепла.

— А в нас на «Ластівці», на вашу думку, хто живий? — запитала Летиція. Вона, як і я, була спантеличена неочікуваною розмовою.