Упевнившись, що зараз слушний момент діяти, він не гаяв часу. За десять секунд Кент уже вибрався з вікна, і його ноги ступили на землю. Якусь мить він стояв, випроставшись, на залитій зоряним світлом ділянці, а тоді рвонув у тінь за рогом будинку. Швидкість руху не спричиняла йому жодних фізичних незручностей, і кров радісно скипала від відчуття землі під ногами й від думки, що в нього тепер більше здоров’я, ніж він сам очікував. Дике радісне хвилювання захлеснуло його. Він був вільний! Він уже бачив ріку, що виблискує в зоряному світлі й шепоче до нього, закликаючи не гаятися, адже зовсім нещодавно ще одна особа відпливла на північ по її хвилях, і, якщо він поквапиться, то ще може наздогнати її. Він відчував, як у тілі відкривається друге дихання, і його очі дивним вогнем блищали в напівтемряві.

Здавалося, Маретта відпливла лише вчора. Вона не могла бути далеко, навіть тепер. І в ці миті, коли дихання свободи будило в ньому жагу до нового життя, дівчина здавалася йому зовсім інакшою, ніж коли він зустрів її вперше. Вона стала частиною його самого. Він не міг думати про втечу, не думаючи водночас про неї. Зараз, у ці безцінні моменти, вона втілювала в собі живу душу цих диких просторів. Він відчував її присутність. Його не відпускала думка, що десь там, нижче за течією, вона думає про нього, чекає на нього, сподівається їхньої зустрічі. І в цю саму мить він вирішив, що не позбуватиметься човна, як планував раніше. Він ховатиметься вдень, а вночі пливтиме далі, допоки нарешті не наздожене Маретту Редіссон. І тоді він скаже, навіщо прийшов за нею. А після того…

Він глянув у напрямку будинку Кроссена. Він піде просто туди, не ховаючись — як людина, що виконує місію, яку немає причин приховувати. Якщо йому пощастить і Кроссен уже в ліжку, він відчалить за п’ятнадцять хвилин. Його кров швидше заструмувала жилами, коли він зробив перші кроки по відкритій освітленій зорями ділянці. Менше ніж за п’ятдесят метрів попереду була будівля, яку Кардіґен використовував як дров’яний склад. За нею він буде в безпеці — ніхто не побачить його з вікна лікарні. Він пришвидшив кроки. Двадцять кроків, тридцять, сорок — і раптом завмер на місці, як тоді, коли кілька тижнів тому його зупинила куля метиса. З-за рогу будівлі з’явилася постать. Це був Мерсер. Ступаючи м’яко, як кіт, він крутив у пальцях тростину. Між ними було не більше трьох метрів, і все ж Кент його не почув.

Мерсер зупинився. Тростина випала з його руки. Навіть при світлі зірок Кент бачив, як блідне його обличчя.

— Ані звуку, Мерсере, — попередив він. — Я вирішив трохи прогулятися на свіжому повітрі. Якщо голоситимеш, я тебе вб’ю!