Ніхто в усій Пристані не посмів би напасти на старого слідопита, чиє волосся побіліло від сивини. Ніхто, хіба що це міг бути сам Кедсті — Кедсті, загнаний у глухий кут, охоплений люттю Кедсті. Та навіть це неможливо було собі уявити. Яким би не був мотив нападника і хто б це не зробив, Муї найімовірніше бачив, як інспектор поліції проводжав Маретту Редіссон до судна. Питанням, на яке Кент не міг знайти відповіді, було: чи справді Маретта Редіссон відплила вниз по річці на тому баркасі?

Він був майже розчарований, припустивши, що дівчина могла лишитися. Йому хотілося думати, що вона відпливла. Що в цю мить ріка відносить її все далі й далі на північ. Думка про те, що вона замішана в якихось справах разом із Кедсті, викликала в нього відразу. Якщо дівчина і досі у Пристані або в її околицях, то вже не з приводу Сенді Мактриґґера, людини, порятованої його зізнанням. У душі він молив небеса, щоб вона вже давно була в низинах Атабаски, адже тільки так — і тільки там — він міг зустріти її знову. І найпалкішим його бажанням, після прагнення свободи, було знайти її. Він був чесний із собою, зізнаючись у цьому. Мало того: він знав, що не мине жодного дня, жодної ночі, коли він не думатиме, не мріятиме про Маретту Редіссон. З кожною годиною, що минала, чарівний образ дівчини дедалі яскравіше поставав перед ним, і він уже шкодував, що не насмілився тоді торкнутися її волосся. Вона би не образилася, адже вона поцілувала його — після того, як він придушив мимовільне бажання торкнутися того розкішного м’якого дива, що увінчувало її голову.

А тоді маленький дзвіночок у його годиннику пробив десяту! Він ривком сів. Кілька секунд прислухався, зачаївши подих. З коридору за дверима палати не доносилося жодного звуку. Повільно, сантиметр за сантиметром він став вибиратися з ліжка, аж доки не опинився на ногах. Його одяг висів на вбитих у стіну гачках, і він навпомацки підібрався до нього в темряві — так тихо, що ніхто ззовні не почув би його, навіть якби припав вухом до шпарини в дверях. Він швидко вдягнувся. Потім дістався вікна, визирнув і прислухався.

В яскравому сяйві зірок він не побачив нічого, окрім двох білих стовбурів уражених блискавкою дерев, у яких оселилися сови. Було дуже тихо. Свіжий вітерець приємно овіював обличчя. Кент відчув у ньому запах кедрів і живиці, що линув здаля. Світ, прекрасний у нічній тиші, чекав на нього. Він не міг уявити собі ані поразки, ані смерті, і здавалися дурними й безпідставними всі сподівання закону втримати його, коли світ так дружньо розкриває йому свої обійми, закликаючи до себе.