Він повільно наближався, говорячи так, щоб не почули з вікон лікарні в нього за спиною. А тоді трапилось те, від чого кров Кента захолола в жилах. Йому доводилося чути крики всіх диких звірів, що водяться у великих лісах — але нічого подібного до крику, що зірвався з губ Мерсера. То не був людський крик. Для Кента він пролунав, наче голос самого диявола, володаря вселенського зла. То не був заклик про допомогу — в ньому не було жодного слова. І в мить, коли з рота Мерсера вилетів той жахливий звук, Кент побачив, як роздулася в нього горлянка, як викотилися очі від зусиль, вкладених у крик. Він нагадував змію, хижу кобру.

Захолола мить тому кров знову запалала найгарячішим вогнем. Кент забув про все, окрім цієї гадини на дорозі. Двічі цей тип заступав йому шлях. Кент ненавидів його, ненавидів зі смертельною злобою. Ані поклик свободи, ані загроза в’язниці не могли втримати його від того, щоб негайно вдатися до помсти. Без жодного слова він вчепився в горлянку Мерсера, і скрик обірвався придушеним виском. Його пальці впивались у в’ялу плоть, стиснутий кулак знов і знов опускався на обличчя Мерсера.

Він осів на землю, підминаючи під себе цю змію в людській подобі. Він продовжував бити й душити його, як ніколи нікого за все життя, і понад усе його душу переповнювало шалене бажання розірвати на шматки цього двоногого англійського хробака, що оскверняв землю самим своїм існуванням.

І він продовжував добивати його — навіть коли вже шлях до ріки був вільний.

Роздiл 10

Роздiл 10

Тієї миті, коли Кент піднявся з землі від розпростертого тіла Мерсера, він усвідомив, яке жахливе невиправдане божевілля оволоділо ним. Ще ніколи його розум так не кипів від люті. У першу мить він подумав, що вбив Мерсера, але не жаль і не співчуття очутили його. Мерсер, боягуз і зрадник, шпигун найнижчого ґатунку, не мав права на життя. Лише думка, що він утратив свій шанс дістатися ріки, прояснила свідомість Кента, коли він, хитаючись, стояв над тілом Мерсера.

Він почув, як хтось біжить. Побачив постаті, що в світлі зірок шпарко наближалися до нього. А він був заслабкий, щоб чинити опір чи втікати. Ті невеличкі сили, які він накопичив і які мав розважливо використовувати під час утечі, зникли. Його рана, тижні, проведені в ліжку, м’язи, що втратили звичку до величезних напружень — на кшталт цієї розправи, зоставили його без сил — і ось тепер він задихався й ледь стояв на ногах, а тупіт лунав усе ближче й ближче.

Усе пливло перед ним. Кілька хвилин він відчував запаморочення й нудоту, і в першу мить, коли, здавалося, вся кров його тіла кинулася в голову — його зір розсіявся і почуття координації зникло. Спалах гніву забрав останні сили. Він знав, що щось усередині нього надірвалося, і почувався безпомічним. Навіть у цей момент Кент відчував охоту підійти до непритомного Мерсера на своїх нетвердих ногах і копнути його наостанок, але чиїсь руки схопили його й міцно тримали. Він почув здивований голос, потім ще один — і щось жорстке й холодне зімкнулося на його зап’ястках, наче пара беззубих щелеп.