З важким серцем він обернувся до Кедсті. Усе, що він казав собі, було марне, продиктоване відчайдушною сліпою вірою. І все ж він боровся за цю віру, навіть зараз, дивлячись в обличчя Кедсті, на якому застиг вираз жахливої передсмертної муки.

Потроху він заспокоювався. Торкнувся щоки мерця — та виявилась уже охололою. Трагедія мала статися годину тому. Він уважніше роздивився садно на чолі Кедсті. Ушкодження було неглибоке, і завданий удар мав би лише на короткий час оглушити інспектора поліції. І за цей час сталося ще дещо. Попри майже надлюдські зусилля, з якими Кент намагався відігнати від себе видіння, він усе одне яскраво бачив усю картину: швидкий оберт до столу, ідея, що спалахує при вигляді ножиць, довге відрізане пасмо волосся, задушення Кедсті, коли той отямлюється. Знову й знову він пошепки казав собі, наскільки це все неможливо, абсурдно, відверто несумісне одне з одним. Лише схиблений розум міг вигадати настільки потворний спосіб убивства Кедсті. А Маретта не була божевільна. Вона вже точно була при здоровому глузді.

Його очі, наче очі тхора-мисливця, швидким поглядом обвели кімнату. На чотирьох вікнах були довгі шнури від завіс. На стінах як трофеї висіло кілька предметів зброї. На краю письмового столу Кедсті лежав кам’яний томагавк, що слугував прес-пап’є. А ще ближче до рук мерця, незахований серед паперів, лежав шнурок від взуття. Під безвільною рукою валявся автоматичний пістолет. Маючи поряд усі ці потенційні знаряддя вбивства, які неважко було схопити й задіяти, не гаючи часу, навіщо вбивця застосував пасмо жіночого волосся?

Шнурок для взуття особливо привернув увагу Кента. Його неможливо було не помітити — шнур із оленячої шкіри метр двадцять завдовжки й півсантиметра завширшки. Він почав шукати його пару і знайшов на підлозі, там, де стояла Маретта Редіссон. І знову питання без відповіді забриніло в мозку Кента: чому вбивця інспектора застосував пасмо волосся замість шкіряного шнурка або одного зі шнурів, що висять на вікнах на видноті?

Кент підійшов до кожного вікна й виявив, що всі вони замкнені. А тоді востаннє нахилився до Кедсті. Він знав, що в завершальні миті свого життя Кедсті зазнав довгої та страшної агонії. Це було написано на його викривленому обличчі. А інспектор Кедсті був могутнім чоловіком. Навіть частково оглушений ударом, він боровся. Та все ж у когось вистачило сил, щоб, відкинувши йому голову, повільно видушити з нього життя цим волосяним зашморгом. І тепер, коли все побачене потроху набуло сенсу, Кент відчув, як глибоко в душі зростає могутня переможна радість. Не можна було уявити, щоб у руках і тілі Маретти Редіссон вистачило сил убити Кедсті. Хтось сильніший за неї тримав його в кріслі, у якому він знайшов свій кінець, і хтось сильніший за неї задушив на смерть інспектора поліції!