Кент повільно вийшов із кімнати, безшумно зачинивши за собою двері. Він побачив, що вхідні двері незамкнені, як і залишив їх Кедсті.

Деякий час він стояв біля тих дверей, ледве наважуючись перевести подих. Кент прислухався, але жодного звуку не долинало зі тьмаво освітлених сходів.

Більше за шок від трагедії, за мисливські інстинкти ним володіла нова думка, сповнюючи усвідомленням жахливої загрози, з якою він ніколи раніше не стикався. Ця нова загроза гнітила його більше, ніж самий факт убивства Кедсті. Думка була про Маретту, про ту долю, яку принесуть їй світанок і викриття скоєного злочину. Його руки мимоволі стиснулися в кулаки, зуби зціпилися. Весь світ був проти нього, а завтра буде й проти неї. Лише він, попри всі ті звинувачувальні докази в кімнаті позаду, не повірить, що вона винна у вбивстві Кедсті. А він, Джим Кент, уже був убивцею в очах закону.

Він відчув, як усередині нього потроху прокидається натхнення, збирається докупи міць нової сили. Кілька годин тому він був вигнанцем. Приреченим. Позбавленим останньої надії в житті. І в ту годину найгіршого розпачу Маретта Редіссон прийшла йому на допомогу. Крізь бурю, від якої здригалася земля під її ногами й палахкотіла вогнем темрява неба над її головою, вона йшла боротися — за нього. Не зважаючи на ціну. Не зважуючи шансів. Вона просто прийшла — ТОМУ ЩО ВІРИЛА В НЬОГО. А тепер вона там, нагорі, жертва жахливої ціни, що стала першою платою за його свободу. Ця думка наче кинджалом пронизала його. Він анітрохи в тому не сумнівався. Гра, розіграна заради його порятунку, добігла розв’язки, і як наслідок Кедсті був мертвий.

Кент підійшов до нижніх сходів. Тихо, скинувши чоботи, він став підійматися нагору. Ще не досягнувши верхньої сходинки, він відчайдушно хотів вигукнути ім’я Маретти. Хотів ринути до неї з розкритими обіймами. Натомість він тихо підійшов до дверей і зазирнув усередину.

Дівчина лежала, зіщулившись, згорнувшись клубочком на своєму ліжку. Вона сховала обличчя, і все навколо нього потопало в розметаному волоссі. На якусь мить Кент злякався. Він не бачив, чи дихає дівчина — настільки вона була нерухома, наче мертва.

Безшумним кроком він пройшов через кімнату й опустився на коліна біля неї, простягнув до неї руки й обійняв її.

— Маретто! — покликав він тихим голосом.

Він відчув раптовий дрож — наче озноб охопив її. Він притиснув обличчя до подушок, так, що воно потонуло в її волоссі, ще вологому від дощу. Він притягнув її ближче, стискаючи в руках її струнке тіло, і тихий зойк вирвався в неї, стогін пораненого звіра, схлип без сліз.