— Я знаю, ви не можете повірити мені, Джимсе. Просто неможливо, щоб ви мені вірили.

— Але ж і ви не хочете, щоб я вам вірив, Маретто.

— Ні… хочу. Ви мусите мені вірити.

— Але пасмо волосся… вашого волосся… навколо шиї Кедсті…

Він зупинився. Слова, як би м’яко він їх не промовляв, здавалися йому жорстокими. І все ж він не бачив, щоб ці слова якось зачепили її. Дівчина не здригнулася. Не злякалася й не затремтіла в нього на очах. Лише заклякло дивилася на вогонь. Розум Кента був спантеличений. Ніколи зі своєї пам’яті він не видобув би такого повного й незворушного самовладання. І чомусь від цієї картини йому зробилося моторошно. Моторошно було навіть попри те, що хотілося потягнутися до неї й узяти в обійми, і вилити їй всю свою любов, благаючи розповісти йому все і нічого не приховувати. Все, що допомогло б йому в боротьбі, яку він готувався почати.

А тоді вона сказала:

— Джимсе, якщо поліція нас упіймає… це ж може статися дуже скоро, так?

— Вони нас не впіймають.

— Але найбільша загроза бути впійманими — саме зараз, хіба не так? — наполягала вона.

Кент вийняв годинника і схилився, щоб роздивитися циферблат при світлі вогню.

— Зараз третя година, — промовив він. — Дайте мені ще одну добу, Сіра Гуско, і поліція ніколи нас не знайде.

Кілька хвилин вона мовчала. А потім простягнула руку, і її долоня знову м’яко обгорнулася навколо його великого пальця.

— Джимсе… Коли ми будемо в безпеці… коли будемо впевнені, що поліція нас не знайде… я розповім вам усе, що знаю — про те, що відбулося в кімнаті Кедсті. І розповім вам… про волосся. Я розповім вам… усе.

Її пальці майже несамовито стиснули його руку.

— Усе, — повторила вона. — Розповім про те, що сталося в кімнаті Кедсті … Розповім про себе… І після того… боюся… ви розлюбите мене.

— Я кохаю вас, — сказав він, не намагаючись її торкнутися. — Що б ви мені не розповіли, Сіра Гуско, я кохатиму вас.

Вона видала легкий зойк, заледве голосніший за дзвін розірваної струни, і якби її обличчя в ту мить було повернуто до Кента, він побачив би переможну радість, що проступила на ньому, спалахнувши в очах, мов блискавка — і миттєво згасла.

Усе, що він бачив, коли вона нарешті обернулася до нього, були її зосереджені очі — дівчина помітила щось біля дверей каюти. Він озирнувся. Вода повільно переливалася через поріг.

— Я чекав на це, — бадьорим тоном сказав він. — Наш баркас обертається на діжку для дощової води, Маретто. Якщо я її не вичерпаю, нас скоро затопить.

Він потягнувся за своїм плащем і надягнув його.