Уособленням цієї дивовижної реальності, що спіткала його, була Маретта. Він зовсім не турбувався, що скаже вона йому завтра чи післязавтра. Він вірив, що саме тоді — коли вона розповість йому все, що має, а він усе одно розкриє їй свої обійми, — що вона прийде до них. І він знав: у кімнаті Кедсті не могло трапитися нічого, що відштовхнуло б його від Маретти. Така була його віра, всесильна, як могутній потік, схований у примарно-сірій імлі прийдешнього світанку.

І все ж він не очікував, що йому вдасться так легко перемогти. Він і далі працював, а його розум подорожував угору і вниз уздовж Трьох Рік, від Пристані до Форт-Сімпсона, і подумки він змальовував собі ситуацію, що могла скластися, і свій переможний вихід із неї. Він розумів, що хлопці в казармах не увійдуть до будинку Кедсті принаймні до опівдня. Мабуть, швидко по тому на розшуки вирушить поліційний катер. До середини дня їхнє судно буде вже за п’ятдесят миль від місця відправки.

Перш ніж знову впаде темрява, вони вже проминуть Бистрину Смерті, де Фоллетт і Лядусер влаштовували свої божевільні змагання в ім’я кохання до однієї дівчини. І не набагато миль нижче Бистрини лежали плавні, у яких можна було сховати баркас. Звідти вони вирушать суходолом, в північно-східному напрямку. Протримаються до наступного заходу сонця — і вони в безпеці, так він розраховував. Але якщо дійде до бійки, він битиметься.

Коли він закінчив вичерпувати воду, дощ уже майже вщух, перейшовши на мжичку. Аромат кедра й живиці став ще чіткішим, і він явно чув гучний шепіт річкових хвиль. Кент знову постукав у двері каюти, і Маретта відгукнулася.

Коли він увійшов, вогонь у грубці вже догорів, зоставивши по собі грудомаху розжареного вугілля. І знову він опустився на коліна і зняв промоклий плащ.

Дівчина привітала його зі своєї спальної місцинки:

— Ви схожі на величезного ведмедя, Джимсе.

У її голосі чулася радісна привітна нотка.

Він засміявся, підсунув табуретку ближче до її ложа і спромігся сісти, змушений через дах нахилити голову.

— Почуваюся, наче слон у пташиній клітці, — зізнався він. — Вам зручно, Сіра Гуско?

— Так. Але вам, Джимсе? Ви геть промокли!

— Але я такий щасливий, що анітрохи не відчуваю цього, Сіра Гуско.

Він ледве міг розгледіти її в темряві на койці. Її обличчя здавалося блідою тінню. Дівчина розпустила своє вогке волосся так, щоб тепле й сухе повітря швидше висушило його. Кент гадав, чи чує вона його серцебиття. Він забув заново розвести вогонь, і темрява зовсім згустилася. Більше він не бачив блідих рис її обличчя, тож відсунувся трохи назад. Ним раптом оволоділа думка, що це блюзнірство — нахилятися над нею в темряві, наче злодій. Дівчина відчула цей рух. Її рука потяглася до нього і легко лягла кінчиками пальців на його плече.