— Джимсе…

— Так, Ніско, моя маленька богине?..

— Я хочу сказати вам дещо… зараз!

Він чекав.

— Це може… шокувати вас… Джимсе.

Він відчув, як вона простягає до нього руки. Обидві її долоні торкалися його плечей.

— Ви слухаєте?

— Так, я слухаю.

— Тому що голосно я цього не казатиму.

І тоді вона прошепотіла:

— Джимсе… Я КОХАЮ ВАС!

Роздiл 21

Роздiл 21

У каюті, де потроху розвиднювалося, в обіймах Маретти, яка обвила руками його шию, простягнувши губи для поцілунку, Кент на довгі хвилини втратив усвідомлення будь-чого, окрім захвату від цієї єдиної великої мрії, що обернулася реальністю. Те, про що він молився, перестало бути молитвою, і те, про що він снив, більше не було сном — і все ж на мить усе це здалося йому несправжнім. Пізніше він, мабуть, так і не пригадав би, що казав у перші хвилини радісного хвилювання.

Фізичне існування здавалося йому чимось буденним, що майже згубилося, потонуло, розчинилося в теплій пульсації й трепеті іншого життя, у тисячі разів дорогоціннішого, ніж його власне, і це життя він тримав зараз у своїх обіймах. І все ж, крізь божевільний запал, що володів ним, він відчував безмежну ніжність, із якою Маретта тихим радісним шепотом промовляла його ім’я. Вона притягнула його голову нижче і поцілувала його, і Кент упав на коліна біля неї і припав лицем до її лиця. У ту ж мить стукіт дощу по даху припинився, і туманна імла розступилася перед сірим світанком.

І в тому світанку нового дня Кент нарешті вийшов з каюти і глянув на дивовижний світ навколо. Його груди сповнювала переможна радість людини, яка щойно народилася на світ — і світ цей змінився не менше за нього. Буря минула. Перед очима лежала сіра ріка. З боку берега Кент розрізняв темні обриси глибоких ялинових, кедрових і піхтових лісів. Навколо стояла урочиста тиша, порушувана тільки шепотінням ріки і плюскотом хвиль об борт судна. Вітер змістився, забравши з собою дощові хмари, і Кент, роззирнувшись навколо, побачив, як швидко розчиняються останні тіні ночі і постають на сході картини нового раю. З плином часу небо на сході набувало м’якого перлинно-сірого кольору — і швидко після того, з настанням чарівного північного світанку з-поза лісів наче здійнялося всеохопне полум’я, забарвлюючи небо у ніжний рожевий відтінок, що на очах Кента підіймався все вище й вище. Ріка одразу ж виступила з-поза плинної завіси туману і ночі. Судно йшло майже на середині русла. Менше ніж за сто метрів з обох боків темніли густі зелені стіни лісу, який блищав свіжістю й прохолодою, ще мокрий від бурі, і видихав аромат, який жадібно втягував грудьми Кент.