– Спасибі! – промовив він із сумною посмішкою. – Це справді доказ безкорисливої дружби. Але, на жаль, уже пізно! Та, яка понад усе на світі прагнула отримати ці дорогоцінні папери, яка так мріяла повернутися до свого улюбленого будинку вже не радітиме цьому! Моя мати померла! Вчора її душа відлетіла у вічність…

Це була страшна новина і для Маюмі. У нестямному пориві горя, заливаючись слізьми, вона кинулася на шию моїй сестрі. Обійми і сльози обох змішалися. Запала тиша, яку порушували лише ридання дівчат. Іноді чувся голос Вірджинії, її слова розради. Сам Оцеола був такий схвильований, що не міг вимовити ні слова.

Та минуло кілька хвилин, і він узяв себе в руки.

– Слухайте мене, Рендольфе! – сказав він. – Ми не маємо права гаяти час на спогади про минуле, коли майбутнє таке похмуре і невизначене. Вам слід повернутися до себе і подумати про будівництво нової оселі. Ви втратили тільки будинок, але ваші багаті землі збереглися. Негрів вам повернуть – я розпорядився щодо цього. Вони вже прямують до плантації. Тут не місце для неї, – він указав на Вірджинію, – і вам не можна зволікати з від’їздом. Коні вже готові. Я сам проведу вас до кордону, а далі вже нема кого боятися.

По цих словах він багатозначно глянув на тіло Рінгольда, що лежало на узліссі. Я зрозумів його, але не відповів ні слова.

– А вона? – запитав я, указуючи на Маюмі. – Ліс – ненадійний захисник, особливо в такий час. Ви відпустите її з нами?

Оцеола взяв мою руку і міцно потиснув її. Я зрадів, коли побачив удячність у його очах.

– Дякую! – вигукнув він. – Дякую за дружню пропозицію! Я сам хотів просити вас про це. Ви маєте рацію – тут вона не сховається. Рендольфе, довіряю вам її життя і її честь! Візьміть її до себе, в свій дім!

Розділ XCV Передвістя смерті

Розділ XCV

Передвістя смерті

Коли ми залишили індіанський табір, сонце вже схилилося за обрій. Я не мав жодного уявлення про те, куди нам слід рухатися, але з таким провідником можна було не боятися збитися зі шляху.

Ми перебували далеко від селища Свон, на відстані дня шляху, і планували дістатися дому тільки наприкінці наступного дня. Ніч мала бути місячною, якщо не набіжать хмари. Ми збиралися їхати весь вечір, до пізньої ночі, а потім зробити привал, тим самим значно скоротивши нашу завтрашню подорож.

Наш провідник добре знав цю місцевість, тут йому була знайома кожна стежина.

Дорога довго пролягала рідколіссям, і ми мали змогу їхати поряд. Та поступово стежка вужчала, змушуючи рухатися попарно або по одному. Молодий вождь і я їхали попереду, наші сестри – за нами. Далі їхали Джек і Віола. Кавалькаду замикали шість вершників-індіанців, охоронців Оцеоли.