Партія патріотів багато пережила і значно скоротилася. Кілька невеликих племен, надто стомлених війною, з голодного відчаю вчинили за прикладом племені Оматли і припинили опір. Досі індіанці здобували перемоги у всіх сутичках. Але вони не розуміли, що білі мають явну перевагу в силах і рано чи пізно остаточна перемога буде на їхньому боці. Спершу їх надихало почуття помсти за довгі роки несправедливості і гноблення, але вони вже помстилися і задовольнилися цим. Любов до батьківщини, прив’язаність до землі своїх предків, почуття патріотизму – все це було кинуто на одну шальку терезів, а на іншій був жах перед повною і неминучою загибеллю. І друге взяло гору.

Бойовий запал почав потроху згасати. Вже йшли переговори про мир. Індіанці змушені були скласти зброю і погодитися на переселення в інші землі. Сам Оцеола не міг би стримати свій народ: семіноли все одно погодилися б на мир. Та й навряд чи він став би їх стримувати. Він мав винятковий дар передбачення, знав силу і особливості своїх ворогів. Наперед знав, що може чекати на його співвітчизників і його батьківщину. Вибору не було!

Саме це передчуття біди і стало справжньою причиною смутку, відбиток якого лежав на всіх його вчинках, на всіх словах… Можливо, до цього домішувалось і глибоке особисте горе – болісне і безнадійне кохання до дівчини, яку він навіть не міг сподіватися назвати своєю дружиною.

Я дуже хвилювався, коли молодий вождь підійшов до моєї сестри. Навіть тепер я все ще був жертвою гнітючих підозр і пильно стежив за обома.

Проте я помилявся. Ні Оцеола, ні сестра не дали мені ані найменшого приводу для хвилювання. Молодий вождь поводився скромно і ввічливо. У погляді сестри я лишень прочитав палку подяку.

– Міс Рендольф, мушу просити у вас вибачення за сцену, свідком якої вам довелося бути. Але я не міг дозволити піти цій людині. Пані, він був не тільки вашим, а й нашим найбільшим ворогом. З допомогою мулата він розіграв цей напад, сподіваючись змусити вас стати його дружиною. Та якби йому це не вдалося, він скинув би маску, і тоді… Мені не треба говорити про те, що могло б тоді статися з вами… Яке щастя, що я встиг!

– Благородний Оцеоло! – вигукнула Вірджинія. – Ви двічі врятували життя братові і мені. Як віддячити вам за це? У мене бракує слів… Я можу запропонувати вам тільки цей слабкий доказ нашої вдячності.

По цих словах вона підійшла до вождя і вручила йому складений пергамент, який зберігала у себе на грудях.

Оцеола одразу ж упізнав цей документ – то був акт на право володіння маєтком його батька.