Слід зазначити, що Крашевський був одним з організаторів польського громадського й літературного руху на Україні. Тут він готував редагований ним журнал «Атенеум», що виходив протягом 1841–1851 років у Вільно і був присвячений висвітленню життя, літератури й культури слов'янських народів. Крашевський підтримував контакти з польськими письменниками, що проживали в Петербурзі, Москві, Києві, приятелював із перекладачами російської поезії і фольклору, передплачував російські літературні видання, безумовно, перебував під сильним впливом Бєлінського й Гоголя. Високо оцінював він гоголівську сатиру як важливу складову частину живої й сміливої думки.
1860 року Крашевський покидає Житомир, де протягом останніх років працював куратором шкіл, і переїздить до Варшави. Але вже в січні 1863 року, напередодні повстання, він змушений був покинути Варшаву як людина «небезпечна для громадського порядку». З того часу аж до смерті письменник проживав за кордоном. Однак з батьківщиною й прогресивними її колами він ніколи не пориває зв'язків («Я досі живу моїм часом, моєю країною, і кожний рух, який хвилює маси, відбивається і на мені»). Вже в перші роки перебування в еміграції Крашевський під псевдонімом Болеславіти (того, хто славить болі й страждання народу) пише ряд повістей репортажно-хронікального типу, в яких виявляє свою солідарність з тими, хто готував повстання 1863 року і брав у ньому участь («Дитина Старого Мяста», 1863; «Шпигун», 1864; «Червона пара», 1865).
Починаючи з 70-х років, Крашевський поринає у вивчення історичних джерел та архівних матеріалів, маючи намір подати у великому циклі художніх творів белетризовану історію Польщі від найдавніших часів. Протягом 1876–1887 рр. він написав і видав 29 історичних романів і повістей у 76 томах, в яких відтворена історія появи, становлення, розквіту й занепаду Польщі, ті величні й часто драматичні моменти, що визначили долю держави, народу і його культури. До епілогу цієї грандіозної панорами, яка охоплює кілька століть, Крашевський звернувся дещо раніше — в саксонському циклі своїх романів, де чільне місце завдяки своїм художнім якостям і глибокому проникненню в історичне тло посідає трилогія «Графиня Козель» (1874), «Брюль» (1875), «Із Семилітньої війни» (1875).
Історичні романи, за задумом їхнього автора, мали служити своєрідним підручником з історії для поляків, батьківщина яких, позбавлена державної незалежності, була територіально розділена між трьома країнами — Пруссією, Австрією й царською Росією.
Після поразки польського повстання 1863 року переосмислення з демократичних позицій минулого Польщі, до якого вдається Крашевський в своїх історичних романах, виглядало певним чином як ідейно— художня відповідь на наболіле питання, якими саме об'єктивними причинами був викликаний у свій час розпад колись сильної польської держави, чим пояснюються невдачі національно-визвольного руху останнього періоду. У кращих своїх історичних творах письменник доходить обгрунтованого висновку, що головною передумовою занепаду Речі Посполитої була анархія можновладців, відсутність сильної централізованої влади, орієнтація на іноземну, головним чином німецьку, допомогу, а також кривда, якої зазнавало протягом століть трудове населення країни. Новим словом у польській історичній романістиці був запроваджений Крашевським принцип у зображенні історичних подій та осіб. Прагнучи передусім відтворити загальну атмосферу віддаленого часу, письменник виповнює свої романи, які в більшості випадків спираються на конкретні історичні факти й документи, суто реалістичними подробицями й деталями, що стосуються життя й психології достовірних і вигаданих персонажів. З цією метою він однаково широко й справді творчо спирався як на історичні першоджерела й матеріали усної народної творчості, так і на власну письменницьку інтуїцію й багатющу фантазію. Це допомогло йому в одному з кращих своїх романів «Прадавня легенда» (1876) намалювати історично переконливу й хвилюючу картину з життя слов'ян у далекому IX столітті.