– Ходімо, – лагідно сказав я йому. – Дозвольте мені запропонувати вам чогось випити.

І я повів його геть, а він ішов за мною сумирно, як слон за погоничем. Одначе Вілфред Снелл не належить до тих людей, яких легко зламати, й він швидко прийшов до тями. Під час ланчу уривки з його монологів долітали до нашого столу. Він, як і завжди, не вагався «називати речі своїми іменами» і «ділитися своїми маленькими таємницями» із притаманною йому переконливістю. Із того, що мені вдалося почути, він, як і раніше, легко та кумедно розвінчував те, що я стверджував у своїх книжках, повторюючи свої аргументи щодо середньовічного походження руїн Центральної Африки: мовляв, створили їх банту. На одному з етапів я поглянув у його бік і побачив, що він тримає розгорнутою біля своєї тарілки мою книжку «Офір» і щось зачитує з неї під загальний сміх сусідів по столу.

Проте біля мене виникла інша загроза, і я мусив докласти все своє вміння, щоб відвернути її. Саллі за ланчем була поруч зі мною, й ми сиділи навпроти Стервесантів. Їй знадобилося лише п’ять секунд, щоб помітити новий діамант Гіларі. Вона не могла його не помітити, він посилав осяйні стріли в усі кінці кімнати. Саллі мовчала протягом половини ланчу, але її погляд повсякчас падав на осяйний дорогоцінний камінь. Решта були раді можливості погомоніти, лунав сміх і чимало добродушних жартів. Лорен, здавалося, був особливо уважним до Гіларі, але раптом запала несподівана тиша.

Саллі нахилилася вперед і своїм найсолодшим голосом сказала Гіларі:

– Який чудовий перстеник! Ви щасливі, що можете носити такі великі прикраси, моя люба. А в мене надто тонкі кістки. Боюся, воно мені не підійшло б.

І вона обернулася до мене й стала жваво базікати. Вона зруйнувала загальний настрій одним майстерним ударом. Я побачив, як Лорен хмуриться і як він сердито почервонів. Гіларі стиснула губи, і я побачив, як сотні влучних відповідей промайнули поза її очима, але вона втрималася. Я незграбно пірнув у порожнечу, але навіть моя чарівність та соціальна грація не змогли відновити колишній настрій. Я відчув полегкість, коли нарешті Лорен подивився на годинник, потім кинув скошений погляд на РМ, якому була доручена організація виїзду. Цей джентльмен відразу підхопився на ноги й спрямував неповоротку громаду на вихід, туди, де чекала кавалькада автомобілів. Коли ми переходили через вітальню, Вілфред Снелл проштовхався до мене з цілим роєм своїх шанувальників, які намагалися не відставати від нього в чеканні чогось кумедного.

– Я знову переглянув вашу книжку протягом ланчу. Я забув, яка вона забавна, мій любий хлопче.