Як поет Гай, Сокирник усіх богів, я врубався в нього. Я посік його на шматки своєю розповіддю про сувої, про сокиру з грифами, про п’ять золотих книг.

Поки я говорив, один із моїх помічників підкотив тачку, накриту зеленою оксамитовою тканиною. Усі очі прикипіли до тієї тачки, й за моїм сигналом він відгорнув тканину, під якою лежала велика блискуча бойова сокира й один із сувоїв.

Вілфред Снелл розвалився у своєму кріслі, поклавши пузо собі на коліна, а його рожевий рот розкрився й обвис, поки я зачитував перші слова першої золотої книги Гая:

– «Нехай люди прочитають ці слова й радіють, як я радів, нехай вони почують ці пісні й плачуть, як плакав я».

Я закінчив свій виступ і подивився на них, окинувши залу поглядом. Їхні серця були натягнуті, наче струни, серця кожного з них. Навіть Лорен, Гіларі й Саллі, які все це знали, нахилилися вперед у своїх кріслах, із блискучими очима й напруженою увагою.

Була вже половина на восьму, як я відзначив із подивом. Я перевищив свій час на годину, але президент, який сидів поруч, не зробив мені жодного зауваження.

– Мій час закінчено, але не закінчено історію. Завтра вранці професор Елдридж Гамілтон прочитає свою доповідь про сувої та їхній зміст. Я сподіваюся, ви зможете прийти на його виступ. Ваша світлість, президенте, леді та джентльмени, я дякую вам.

Тиша була абсолютною, ніхто не рухався й не озивався протягом десятьох повних секунд, а потім раптом усі підхопилися на ноги й шалено зааплодували. Уперше від часу заснування Товариства 1830 року науковій доповіді аплодували так, ніби це була театральна вистава. Усі попідхоплювалися зі своїх місць і з’юрмилися навколо мене, щоб потиснути мені руку й поставити свої запитання, на які я навряд чи міг дати відповідь. Зі свого зручного місця на кафедрі я побачив, як Вілфред Снелл підвівся з крісла й важко посунув до дверей. Він ішов сам-один, банда його послідовників покинула його, щоб приєднатися до натовпу, який оточував мене. Я хотів покликати його, сказати, що мені його шкода, що я хотів би мати змогу пощадити його, але сказати мені було нічого. Що ж до нього, то він усе сказав сотні разів раніше.

Кожна з найбільших національних газет опублікувала повідомлення про мій тріумф наступного ранку, й навіть «Таймс» дозволила собі написати: «Відкриття карфагенського скарбу – одне з найбільших досягнень в археології від часів знайдення гробниці Тутанхамона».

Лорен звелів доставити нам усі публікації, й ми сиділи в морі газетних статей за ще одним із гаргантюелівських сніданків. Я був зворушений тим, що Лорен так пишається моїми досягненнями. Він читав кожну статтю вголос, доповнюючи її власними коментарями: