– Я не знаю. То були слова, які прийшли в мою свідомість непроханими. Я не можу пояснити їх.

Гай кивнув головою і далі йшов мовчки. У цій дівчині була якась зворушлива невинність, поєднана зі світлим розумом і сонячним настроєм, якому неможливо було чинити опір. Гай знову зупинився, й вона чекала, коли він заговорить.

– Ти любиш богів, Таніт?

– Люблю.

– Ти віриш у те, що я призначений ними?

– Вірю, святий отче, – відповіла вона з такою переконаністю, з такою прозорою чесністю та пошаною, що Гай забув про свою стриманість.

У нього не залишалося сумніву, що вона інструмент, який можна використати, якщо використовувати його вміло.

– Яка твоя доля, Таніт? – несподівано запитав він.

– Я неспроможна бачити її, – відповіла вона, але вперше за час їхньої розмови завагалася. Гай знав, що вона почувається невпевнено. – Але я знаю одне: наша зустріч – частина цієї долі.

Гай відчув, як його серце тремтить від радості, але його голос пролунав грубо, коли він їй відповів:

– Стережися, дитино. Ти жриця, присвячена богині. Ти не повинна так розмовляти з чоловіком.

Таніт опустила очі, й її шкіра забарвилася у темно-рожевий колір. М’яке пасмо темного волосся впало їй на щоку, й вона відгорнула його назад рукою. Гай відчув, як його душа стискається від розпуки. Її присутність тепер була для нього фізичною агонією, бо хоч би яку велику потребу мав він у ній, він ніколи не зможе задовольнити її. Вона належить богам, заборонена, недоторканна.

– Ти це знаєш, – суворо застеріг її Гай. – Не жартуй із богами.

Вона подивилася на нього серйозним і стриманим поглядом, але Гай міг би заприсягтися, що помітив зблиски сміху й дражливої насмішки в її зелених очах.

– Ви помиляєтеся, ваша святосте. Я не мала на увазі стосунків між чоловіком і жінкою.

– Про що ж ти думала? – запитав Гай, розчарований її заперечливою відповіддю і відчуваючи порожнечу в нутрощах.

– Ми знайдемо відповідь на це запитання тоді, коли зустрінемося в Опеті, ваша святосте, – прошепотіла вона, і Гай знав, що місяці, які відокремлюють його від тієї зустрічі, минатимуть дуже повільно.

Ланнон стояв над глиняним ящиком із моделлю рельєфної мапи місцевості, що прилягала до великої річки. На сході здіймалися Хмари Ваала[22] – могутній водоспад, де річка падала з висоти в кількасот футів у темне провалля, й бризки від того потоку летіли високо в небо, утворюючи постійну хмару, що висіла над рівниною. Звідти річка витікала у глибоку долину, гаряче й нездорове місце, де на кожному березі стриміли високі скелі, покриті густим лісом і багаті на стада, що носили слонову кістку. На шістсот миль далі на схід річка входила на територію дравів і перетинала широку, вкриту намулами долину, яка затоплювалася в сезон дощів. Нарешті річка вливалася у східне море крізь десяток гирл, що утворювали широке віяло.