– Добре. – Гай кивнув головою над мискою смаженої річкової риби та дикого рису. – Чи помітили вони якесь підсилення активності після мого прибуття?

– Ні, святосте. Військовий загін у кількасот чоловік перебрався минулої ночі через річку й напав на один із моїх постів. Нам було неважко відбити їхній напад і знищити півсотні.

– Чого вони домагаються такими рейдами?

– Захопити зброю й оцінити нашу силу.

– Чи противник такий активний на всьому кордоні?

– Ні, святосте. Але тут, біля Сета, нам протистоїть одне з найвойовничіших племен, венді – вони відзначаються надзвичайною хоробрістю. Ти, либонь, пам’ятаєш, як чотири роки тому ці люди в кількості двадцятьох тисяч знищили тутешній гарнізон і залишили долину…

– Я знаю, – урвав його Гай. – Я був із легіонами, коли ми зустріли їх біля Бгора.

– А, звичайно. Я тепер пригадую, що твій легіон був зарахований до почесного списку. – Командир гарнізону захихотів. – Із тих двадцятьох тисяч жоден не повернувся назад.

– Хоч воювали вони добре, як для поган, – зауважив Гай.

– Справді, святосте, вони виняткові в цьому, а протягом років, які минули після того, вони стали набагато грізнішими.

– Ти бачив їхнє місто?

– Ні, святосте, але в мене багато шпигунів. Воно розташоване на перших схилах крутого північного берега, там, де з плоскогір’я стікає річка-притока Кал.

– Скільки там населення?

– Думаю, близько півсотні тисяч.

– Так багато! – Гай підняв голову з повним ротом риби й витріщився на командира.

– Це численне плем’я – не всі вони живуть у місті. Вони володіють великими табунами худоби й розпорошені на широкій території.

– Їхнє місто укріплене?

– Це велике розтягнене скупчення хат, святосте. Деякі з них оточені примітивними палісадниками, але вони захищають їх лише від диких звірів.

Раб наповнив вином чашу Гая і забрав його порожню миску. Гай обхопив чашу руками й подивився невеселим поглядом на темно-червону рідину. Його мовчанка спантеличила командира, який зрештою бовкнув:

– А правда, що цар прибуде сюди завтра?