Зазвичай вона втішалася присутністю Гая, який сидів за ширмою, що допомагало їй відбути сеанс, але цього ранку вона була сама-одна – і хвора.

Ніч була гарячою й душною, дитина в її лоні здавалася важкою, як камінь. Вона підвелася з кушетки млявою й блідою, мокра від нічного поту, й проковтнула легкий сніданок, який Айна приготувала для неї тільки для того, щоб Таніт виблювала його в запаморочливому нападі нудоти.

Смак гострої кислотної жовчі вона тепер відчувала в задній частині горла, й піт струменів по ній під плащем, лоскочучи їй боки й живіт, у якому зароджувалося нове життя. Вона мала таке відчуття, ніби задихається, її дихання жадібно шукало повітря, її тіло було м’яким і слабким, а тим часом цар горлав свої запитання.

Вона була не готова, замість відповідей з неї вилітали пусті слова, які вона промовляла без переконаності, й жриця докладала всіх зусиль, щоб зосередитися, пригадати те, чого навчав її Гай.

Цар уже дратуватися, він ходив перед нею туди-сюди, висмоктуючи з неї енергію. Вона відчувала, як піт руйнує її косметичну маску. Шкіра свербіла й припухала, фарба блокувала пори, і їй дуже хотілося її витерти. Вона раптом побачила чудесне видовище, як холодна вода дзюркотить по замшілих скелях, як вона занурює своє тіло в зелену воду, як пірнає в неї, а її волосся розпливається поверхнею, наче листя водяної рослини.

– Ну ж бо, відьмо! Розкажи мені про майбутнє. Це просте запитання. Відповідай!

Цар зупинився перед нею, поставивши одну ногу на сходинку трону, відкинувши плечі назад, а стегна викинувши вперед у суто чоловічій позі, глузлива усмішка застигла на його вродливому обличчі, а в голосі лунало глузування.

Таніт не чула його запитання, вона болісно підшукувала слова для відповіді, й ще одна хвиля нудоти накотилася на неї. Вона відчула, як струминка поту потекла по її верхній губі, й нудота перетворилася на запаморочення голови.

Голос Ланнона відступив назад, і чорна темрява проковтнула її. Зона її зору звузилася, й вона бачила лише довгий промінь у суцільній темряві, в кінці якого обличчя Ланнона палахкотіло, наче золота зірка. Її вуха заповнив гуркіт, звук штормового вітру, що пробивався між деревами густого лісу. Потім звук вітру завмер у тиші й пролунав голос. Голос був хрипкий і низький, рівний і монотонний, голос глухої жінки або голос чоловіка, якого протягують разом із димом крізь люльку з гашишем. Із тихим подивом Таніт усвідомила, що дивний голос вилітає з її власного горла, а ті слова, які він промовляв, шокували її.

– Ланноне Гіканус, останній Великий Лев Опета, не запитуй про майбутнє. Для тебе майбутнє – темрява й смерть.