Вони були такі гарячі, як млинці, що розбризкують олію на сковорідці, ці наречені богів, змушені сподіватися, як це часто бувало, на обійми представниць своєї статі або скрадливі пестощі якогось жерця або охоронця храму. Ланнон усміхнувся, намагаючись угадати, чи багато з них користувалися перевагою розпусти, яка дозволялася всім на святі Родючості Землі. Щодо нього самого, то він не раз скоював смертний гріх із якоюсь закутаною в плащ і надійно замаскованою жрицею. Свято було близько, через два тижні почнеться, і, як завжди, він чекав його з нетерпінням. Потім із жалем пригадав, що Гай навряд чи повернеться з півночі вчасно, щоб приєднатися до торжеств. Це значно ослабить його власну втіху. Настрій у Ланнона швидко змінювався, ось і тепер не встиг він пройти десять кроків, як його добрий гумор безслідно зник.

Він подивився на пророчицю, що сиділа на своєму троні, схожа на статую зі слонової кістки, з руками, згорнутими на колінах, й обличчям, так розмальованим косметикою, що воно скидалося на маску, чоло біле, притрушене пудрою із сурми, повіки блищали металевим синім блиском, а рот здавався червоною раною на блідому обличчі. Він знайшов точку прикладення для свого поганого настрою.

Коли він недбало вклонився, то пригадав, як часто ця відьма збивала його з пантелику й виводила з рівноваги. Він ненавидів ці сесії ворожіння, а проте виявив, що вони наповнюють його дивним зачаруванням. Він розумів, що більшість її пророцтв була шлаком, який, певно, навіювали їй політично активні жерці. А проте в них було також чимало гострих коментарів і слушних порад, а іноді й самородки найчистішого золота світилися на устах пророчиці. Під час регулярних візитів він налаштовував своє вухо на нюанси, які звучали в її голосі. Як і Ріб-Адді, відьма мала відтінки переконаності або вагання в тому способі, в який проголошувала пророцтва. Ланнон був чутливий до її інтонацій, але особливо до того рідкісного тону, монотонного низького голосу, який відьма застосовувала тоді, коли повідомляла чудесні, підказані їй богом істини справжнього пророцтва.

Тепер Ланнон став перед нею у найагресивнішу позу: ноги широко й твердо розставлені, руки, стиснуті в кулаки, впираються в боки. Із самовпевненістю особи царського сану, що підсилювалася внутрішньою роздратованістю, він поставив перше запитання.

Таніт ненавиділа свої розмови з Великим Левом. Він лякав її і вселяв страх. Вона почувалася так, ніби її вкинули у клітку з диким хижаком, наділеним невтомною енергією і непередбачуваним у своїй поведінці. Його бліді сталево-голубі очі світилися холодною вбивчою хіттю хижака, риси його обличчя були досконало вирізьблені, але також холодні й позначені тією самою нещадною пристрастю.